Галина Вдовиченко - Тамдевін

А у вiдповiдь — тиша. Люди, де ви?

Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу витягнути одну ногу, другу, i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить… Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує…

Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку — я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:

— Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!

Все, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.

З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i чим бiльше я борсалась у водi, тим безвихiднiшою ставала ситуацiя.

На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.

Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за усе життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллями волi розплющити очi, i лежатиму у лiжку, скута кригою жаху, впершись очима у стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить по холодних руках i ногах.

Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати їх розплющити — ну, давай, давай! — зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена — повернення у це болото вже не буде.

Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.

Це… не сон.

Вода вже дiставала грудей, важко дихалося. «Тримай», — сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Вхопилася вiдразу, судомно, намертво. Вилiзти не вдавалося, але й занурюватись у болото перестала.

Бородань обережно вiдповз — пiд ним були якiсь гiлки — потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив — i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були у рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала — на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов по шкiрi — вiн нюхав мене як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер нiде не стрiчала.

Далi усе вiдбулося в лiченi секунди — вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давала можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i — жах вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок — махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi — туди. I я побiгла.

…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака — вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками у лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала — годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…

З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби — вишкiрився, нiби до чужинця.

Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.

Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв — вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де усi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м'ясо у захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.