Александр Подервянский - Король Літр [збірник]

Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп'ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. У глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м…А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м…С-c-c-c-c…» – бубнив апарат, старанно сортируючи частоти на дві великі колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш – слухай, а хочеш – повзи назад». Для того щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…

Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Палійський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше) і, причепивши насамкінець жалоб ну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього у квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису «Вог» здавалися паспортистками з ЖЕКу. Всі троє були п'яні і розважалися співанням пісні «Жизнь невозможно повернуть назад…». Помер Борис Іванович так само загадково, як і жив: з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза. «Тело прожгло діван»…

Тепер в цьому підвалі, де ще літав дух старого пірата, гриміли ударні, музика відскакувала від стін і гупала по вухах. Тіла присутніх потіли і вібрували. Федір видерся на драбину і звідтіля страшно завивав у трубу: «Я безкінечність! – кричав він. – Ти теж безкінечність! Ви всі безкінечність! Ви думаєте, що труси вдягнуті на вас? Помиляєтесь! Труси одягнуті на безкінечність!» Спонтанність дійства і його безкомпромісність висікали небесну електрику. Пацюки розбіглись по норах. Борис Іванович літав у повітрі, вимахуючи милицями, як крилами. Красуні співали п'яними, низькими, як в Аманди Лір, голосами. Жалобна червона стрічка з бронзовим написом «Тов. полковніку Сідоруку от сослуживцев» звивалася кільцями і хиталася, як дресирована кобра.

В конце апреля 1969 года мы, небольшая группа школьников старших классов, удравших из дома на майские праздники, стали лагерем у села Плюты, что в тридцати шести километрах к югу от Киева по Обуховскому шоссе. Место было выбрано неудачно – в сырой ложбине между сосновым лесом и заливным лугом, в это время полноводным, как настоящее озеро. Солнце даже не заглядывало в эту яму, день был темный, влажный и ветреный. Мы развели костер, поужинали полусырым мясом и неумело напились дрянной казенной водки, отчего наш мир расширился и стал качающимся и нестабильным. Ночью, когда мы, протрезвевшие от холода, рассказывали друг другу страшные истории, на палатки опустились большие серые птицы. Это были филины – они истерически хохотали; казалось, что орда веселых маньяков, раздевшись догола, бегает по лесу, размахивая острыми ножами; тяжелые задницы хлопали по брезентовым вмятинам, острые когти впивались в гнилые швы бэушных армейских палаток. Внезапная буря разогнала пучеглазых хищников и повалила несколько сосен. Упавшие деревья были обнаружены утром. Они лежали в воде, – рядом, на берегу, валялись тела вздрагивающих сазанов. Часть из них тут же была зажарена в кузове детского игрушечного самосвала (им вполне мог бы наслаждаться юный Полифем), забытого здесь каким-то богатым ребенком 50-х годов (может быть, внуком Корнейчука?). Мы произвели смотр нашим потерям: две палатки изорваны, одна загажена совиными какашками. Какашки и прилипшие к ним перышки складывались в письмена. «ЙОМАСАЛА ХУХИС» – было крупно начертано на старом армейском брезенте. И еще несколько столь же непонятных слов помельче. Больше не было никаких подсказок; в этом хаосе первобытной информации предстояло разобраться самим. Могучее «Нечто», удостоившее нас своим вниманием, одним махом уничтожило детское похмелье и взрослую пошлость бытия. Жизнь, до этого сводившаяся к исполнению надоевших ритуалов, приобретала вкусный смысл, а мысли и поступки – объем и запах. Учение возникло за сутки, на одном дыхании; мальчики играли и смеялись, девочки, наоборот, были мелочны и суровы – они зорко подмечали любую ересь, их детские носы как-то сразу заострились, словно у профессиональных кликуш. С тех пор прошло более тридцати лет, учение Йомасалы Хухиса обросло мифами, но ничего существенного не прибавилось. Оказалось, что несколько чеканных формулировок, открытых в минуту просветления безответственными юными шалопаями, заключают в себе некий код, используя который можно выстраивать гибкие и прочные конструкции, а ими, в свою очередь, заполнять лакуны, в которых прежде не было ничего, кроме страха и лжи. Если бы эти дети лучше учились в школе, они бы, конечно, заметили, что эти схемы очень похожи на конструкцию ДНК. Но лучше учиться они не стали. Да и вообще, избранные оказались людьми поверхностными и легкомысленными. Кто-то из них состарился, кто-то умер, кто-то преуспел, а потом стал грустным, а кто-то просто оказался дураком. Могущества от тайного знания у них не прибавилось, и свободными они тоже так и не стали. Оказалось, что жить – это одно, а писать и читать (пусть даже расшифрованные совиные какашки) – другое.