Александр Подервянский - Король Літр [збірник]

Роздається звук, ніби ногою дуже сильно впиздили по дверях. Двері падають, і вся сцена заливається життєрадісним сонячним світлом, так, що стає видно рояль, стоячий на краю прірви, і двух мудил, палящих цигарки. Повагавшись хвильку, рояль рішуче хуярить униз, слідом задверима. Десь знизу чути його здивований металевий зойк.

Другий мудило.Хто сказав «мяу», блядь?

Юхим Гаврилович,мужик.

Уляна Мусіївна,дружина Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівнатеща Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар,син Юхима Гавриловича, хлопчик шкільного віку.

Аеліта,радіола.

На сцені – сімейна кровать з тумбочкою, в кроваті лежить Юхим Гаврилович. Над кроваттю висить календар. На календарі радісний малюнок, зроблений червоною фарбою, на малюнку напис: «День колгоспника». Поруч з кроваттю розташована радіола «Аеліта» Входить дружина Юхима Гавриловича, Уляна Мусіївна.

Уляна Мусіївна (включа Аеліту) . Ану падйом!

Аеліта (пиздить дуже голосно). Дорогі колгоспники! А тепер послухайте пісню Матусовського на слова Пляцковського!

Юхим Гаврилович (хрипить сонним голосом). Жиди! (Виключа Аеліту.)

Уляна Мусіївна.Зараз вставай та катай по баклажани! (Включа Аеліту)

Аеліта (кричить дурним голосом). Я люблю тебе, жизнь, і хочу, шобилуччє ти стала!

Входить усміхнена Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна.Уявляєте собі, вчора на базарі машина наїхала на кавуни і всіх їх подавила.

Юхим Гаврилович (з цікавістю). Когось вбило?

Маргарита Сидірівна.Мужчину задавило. Вже пожилой був.

Уляна Мусіївна.Юхим, катай по баклажани, кому кажу, ікру нема з чого робити!

Аеліта (кричить). В жизні многа забот, а затем тішина на рассвете!

Юхим Гаврилович.Чого це воно з утра розпизділось? (Виключа Аеліту.)

Входить хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар (дзвінким дитячим голосом). Сьогодні День колгоспника, тату!

Юхим Гаврилович.Ну то й що? А яке мені діло до колгоспників?

Юхим Гаврилович поступово заводиться. Він лежить на кроваті і пальцями дере з ковра шерсть.

Може, ви всі тут колгоспники? Може, вона колгоспниця?! (Показує на Уляну Мусїївну.) Чи, може, вона колгоспниця?! (Показує на Маргариту Сидірівну.) Чи, може, я колгоспник?!! Га?!!

Очі Юхима Гавриловича наливаються кров'ю. Уляна Мусіївна, Маргарита Сидірівна і хлопчик Назар мовчать, пройняті жахом.

Юхим Гаврилович (ревежахливим голосом). Кого я запитую?!!

Хлопчик Назар (починаєревіти). Тату, не бий!

Юхим Гаврилович (скаженіє) . Я тобі покажу колгоспників!

Юхим Гаврилович рвучко стрибає з кроваті, виймає з синіх штанів ремінь з чайкою на пряжці і пиздить ним Назара. Назар кричить.

Юхим Гаврилович (пиздить Назара).

Так хто колгоспник?

Я колгоспник?

Оце тобі, колгоспник!

Оце тобі, шоб знав, який у тебе тато колгоспник!

Що Уляни Мусіївни та Маргарити Сидірівни)

Ні, ви бачили такого, я – колгоспник!

Маргарита Сидірівна. Але ж…

Юхим Гаврилович.Мовчать!

Назар (плаче). Тату, я більше не буду…

Юхим Гаврилович.Катай за уроки, будеш день, ніч, місяць будеш сидіти, поки не вивчиш! Шо задано?

Назар (плаче). Географія.

Юхим Гаврилович.Я перевірю. Якщо не будеш знать, шо таке географія (показує ремінь), – чим пахне?

Назар плаче.

Юхим Гаврилович (задоволено). Не плач. Пиздуй за уроки.

Назар уходе.

Юхим Гаврилович.Хм. Як це вам подобається? Колгоспник!

Аеліта (кричить). Я люблю тебя, жизнь, і надеюсь, шо ето взаімно!

Мне нужно было найти его. Искать было легко – след был еще теплый. Он вел меня в дебри зеленых, не отбрасывающих тени заборов, за которыми раздавались утомленные жарой голоса: «Ти, виварка вонюча, – укорял один негромкий, экономящий силы, – я і по водичку, я і по корову, а вона сидить і цілий день собі пизду чуха…» В доме напротив хорошо развитая девушка развешивала белье, ловко переступая через пыльных, окопавшихся кур сильными ногами. Она бросила в меня макитрой, как только я произнес его имя. Черные стриженые волосы на лобке в гневе встали дыбом, пробив белую ткань купальника. Крова вый след уводил дальше, он привел меня к пряничному домику, раскрашенному нежными цветами. Здесь могла бы жить Белоснежка. Матиолы росли прямо под окнами, на них валялся одуревший от ароматов кот. В ничтожной тени возле кота наслаждался потемневший от простой лагерной жизни дядька. Балансируя на корточках, он специальным взглядом набросил на меня невидимую сеть, как тарантул. «Івана нема», – сказал он и выбросил «Приму» в роскошные мальвы. Окурок прочертил в горячем воздухе изящную математическую истину, после чего был немедленно склеван громадным, как орел, белым петухом. Левый глаз петуха закрывало бельмо, одна нога была закована в кандалы, железная цепь тянулась за ним к собачьей будке. «Він у нас замість собаки, – сказал темный дядька, сбивая плевком жирного шмеля с наглой георгины, – ми його на цеп посадили, шоб людей не клював». Я спросил его про Катерину. «Ії увезли в лікарню, – сказал он бесстрастно, – та дура через твого Івана засунула голову в костьор. Правда, обгоріла не сильно, врачі сказали, шо скоро випишуть». Я попрощался. Иван оставлял за собой выжженную землю, как Чингисхан, и я тащился за ним, как отставший от орды мародер.