Сергей Жадан - Депеш мод

— Ні фіга собі, — дивуюсь я.

— Да, — говорить Какао, — в таборі прикольно. Купа тьолок. Я колись, ще в школі, їздив раз, так до мене там один вожатий чіплявся. Уявляєте — підаром виявився.

— Ось і Карбюратор, мабуть, до когось чіпляється, — каже Вася.

— Він що — теж підар? — не розуміє Собака.

— Ні, Карбюратор не підар, — кажу я, — я його добре знаю. Хоча по-своєму — підар, звичайно.

— Ну, і що робити? — питається Вася в Какао.

— Поїдьте до нього, — говорить Какао. — Там класно. Тьолки.

— Вожаті-підари, — додає Собака.

— А де це? — питається Вася.

— За Вузловою, — говорить Какао. — Табір «Хімік».

— Це що — для якихось мутантів табір? — питаюсь.

— Ні, це для хіміків. Значить, сідаєте на електричку і їдете через Чугуїв до Кінцевої. Там чекаєте пару годин наступної електрички і їдете до Вузлової. Там чекаєте ще пару годин і їдете вже в «Хімік». З Вузлової можна і пішки. Але виїжджати потрібно серед ночі, інакше не встигнете. Там перша електричка о четвертій ранку. Якраз до обіду доїдете. В Чугуєві можна бухнути, — для чогось додає він.

— Це як — на скаку? — питається Вася Комуніст.

— Ну, як хочете, — незадоволено відповідає Какао. Очевидно, в нього якась своя фішка по Чугуєву, іноді таке трапляється.

16.00

— А якщо зараз виїхати? — питаюсь на всяк випадок.

— Там, здається, остання електричка о пів на п'яту відходить, — пояснює Какао. — Не встигнете. їдьте нічною, — посміхається він.

— Що ти посміхаєшся? — питаюсь я в нього незадоволено. — Що ти посміхаєшся, а?

— Нічого, — розгублено говорить Какао. — Просто так.

— Просто так, — кажу незадоволено.

— Ладно, — говорить Вася, — а у вас тут пересидіти до вечора можна? Чи ви трахатись зараз почнете?

— Я запитаю в Гоші, — засоромлено каже Какао.

— Про що? — говорить Вася, але Какао вже вибігає.

— От мудак, — незадоволено говорить йому вслід Собака.

16.15

— Гоша сказав, що можете сидіти, — радісно вбігає на кухню Какао. — Тільки в туалеті акуратніше.

— Почув, Собака? — говорить Вася. — Акуратніше в туалеті. Все те саме, але акуратніше.

— Сідайте, — каже Какао, змахуючи полами свого халату. — Будете чай?

— А водка є? — питає Вася.

— Ні, водки немає. Гоша не п'є.

— Ага, не п'є, — говорить Собака. — А коньяк забрав.

— У нас же, — кажу, — ще пляшка лишалась.

— Я не хочу коньяку, — каже Вася. — В мене печія від нього. Давай, — пропонує він Собаці, — ти змотаєш, водки купиш. В мене ще, здається, бабки лишилися.

Вася дістає з кишені рештки своєї виручки і віддає їх Собаці. Какао зачиняє за ним двері, назад потрапиш? питається на порозі, без пантів, каже йому Собака і зникає. А ми лишаємось його чекати.

16.30–18.00

— Може, він помер?

— Може, й помер, — каже Вася. — А може, просто злиняв з моїми бабками.

— Перестань, — кажу я. — Ти що — Собаку не знаєш? Він не злиняє.

— Значить — помер, — говорить Вася.

— Я піду, — несміливо каже Какао, він тут з нами теж сидить півтори години, сумує, але йти не йде, все ж не витримує і говорить — я піду.

— Куди ти підеш? — питаюсь.

— Ну, — показує Какао рукою в коридор. — Туди. А ви сидіть собі. Можете чай приготувати. В разі чого — покличете мене.

— Давай, вали, — каже йому услід Вася. — Слухай, — говорить він до мене, — як він сюди потрапив?

— Не знаю, — кажу. — А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.

— Де ж Собака? — лише й перепитує Вася.

18.00–18.15

18.15–18.45

18.45–19.10

— Може, його задавило чим-небудь?

— Може. Трамваєм. Або струмом убило.

— Яким струмом?

— Електричним.

— Краще вже хай трамваєм.

19.30

— В мене ще, здається, драп лишився.

— Що ж ти мовчиш?

— Забув, — каже Вася і справді знаходить у джинсах рештки трави. Все, бабки закінчились, трава закінчується, колообіг води в природі, інакше не скажеш. — Колообіг води в природі, — каже мені Вася і забиває папіросу.

19.30–21.30

Навіть згадати нічого. Сидимо, мовчимо, на чомусь зосереджуємось і раптом помічаємо всі ці речі навколо себе, розумієте, стару кухню, скажімо, хтось тут мабуть жив і до нього, мене такі речі завжди вставляли — просто ті місця, де жив я, як правило, були не набагато старші за мене, їх могли будувати на моїх очах, а тут якісь меблі, гора брудного посуду, він живе, як тварина, зовсім не прибирає за собою, якби він був маніяком, його би вирахували за рештками трупів у його баняках на кухні, я ось думаю — чому таке приміщення не дали мені, я б тримав його в чистоті і затишку, не пускав би сюди жодних дебілів, і сам би сюди не приходив для чистоти експерименту, зачинив би двері, запломбував замок і пішли всі в задницю — окремо взята квартира зразкового побуту, коли я стану повноцінним представником цього йобаного суспільства, я почну скуповувати нерухомість, відремонтовувати її, приводити у людський вигляд і запломбовувати, порядок має бути внутрішній, не нарочитий, квартири, це як нирки — їх потрібно відчищати від різного гівна, інакше не встигатимеш трупи прибирати, в нього пахне кавою і кетчупом, солодкий запах кетчупу, запах нормального життя і регулярного харчування, терпіти не можу, кетчуп затікає мені під шкіру, я нюхаю свої нігті — вони пахнуть кетчупом — кетчупом і розчинною кавою, медом і кетчупом, всі ці баняки і кухлики, великі тарілки, перемазані яєчнею, і виделки з загуслим шоколадом — все це пахне кетчупом, мене починає нудити, і я кажу Васі пішли звідси, куди? говорить він, куди ми підемо? вечір надворі, нам ще рано, нам потрібно перечекати тут, а потім уже поїдемо, давай перечекаємо в цього підара, кетчуп, — кажу я, що? не чує Вася, кетчуп — кричу я йому, і він киває головою, ніби хоче сказати ага, кетчуп-кетчуп, аякже — кетчуп, пішли в іншу кімнату, кажу я, тут багато посуду, він не опирається, і ми виходимо в коридор і потрапляємо до вітальні, вітальня в нього теж завалена різним антикварним гівном, чорт, мене це завжди дратує, в сенсі коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і на відміну від мене жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини, купував не те, що зміг, а те, що хотів, кетчуп, мав роботу, спілкувався з різними людьми, носив одяг, який йому подобався, їздив у відпустку, у нього була справжня відпустка, їздив на пікніки, вмів готувати, смачно готував різні штуки і навіть не їв їх, кетчуп, кетчуп, коли хворів, лікувався не лише водкою, а мав якісь ліки, домашню аптечку, знайомих лікарів, в обідню перерву міг зайти до ресторану, причому не для того, щоби випити, а щоби перекусити, мав улюблені страви, улюблені, блядь, спеції, кетчуп, кетчуп, кетчуп, а де в цей час був я? чому тут не було мене, серед всіх їхніх шаф і диванів, политих кетчупом і цитриновим соком, чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі і спав на дерев'яних кріслах, або коли я кілька діб харчувався кип'ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може? я був би сином підарського полку, мені вже 19, я вже достатньо самостійний, я не потребую постійної уваги, мені не треба міняти підгузники і мене не потрібно годувати кашею — так, якийсь мінімальний харч, тепла вода, туалетний папір, порнофільми по відео, тьолки на кухні, конопля на балконі, але навіть це не головне, головне, щоби була батьківська увага, нормальна і постійна батьківська увага, справжня батьківська увага, як по телевізору.