Сергей Жадан - Депеш мод

— Ага, — кажу.

— Це брат його постійно доїть.

— У нього є брат? — питаюсь.

— У мене є брат, — Маруся нарешті розпалює люльку. — У мене є старший брат.

— Чому я його ніколи не бачив?

— Я його сюди не пускаю.

— Чому?

— Я його ненавиджу. Хоча раніше дуже любила.

—І що сталось?

— Він чіплявся до мене.

— Серйозно?

— Серйозно. Він мене колись ледь не зґвалтував, добре, що вкурений був — у нього просто нічого не вийшло. А так, уявляєш — міг би стати моїм першим чоловіком.

— Да, — кажу, — буває. А мій брат за мене в дитинстві заступався.

— А мене, — каже вона, — в дитинстві ніхто не чіпав. Боялись…

11.00–12.00

— Ну, і що?

— Що?

— Ти про поливальні машини щось розповідала.

— А, так, — згадує вона. Ми сидимо на балконі, Собака спить в кутку, а ми сидимо на якихось килимках і дивимось в небо, Маруся зовсім загублена, вона водить навколо порожніми очима, намагаючись зачепитись бодай за щось, але в неї це не надто виходить, хоча ось звернула на мене увагу, намагається про щось говорити. — Мені візія була. Я ніч напередодні не спала, розумієш, і тут ця робота. Одне слово, я написала їм щось на зразок того, я вже точно не пам'ятаю, але головна думка там була така, що насправді ці поливальні машини, вони поливають зовсім не водою.

— А чим?

— Ти розумієш, — її голос раптом стає серйозний і наляканий, — я колись зранку прокинулась, дуже рано, ще шостої, здається, не було, і мене щось перемкнуло, що потрібно купити молока, і я взяла якийсь термос і в капцях пішла шукати молоко.

— О шостій ранку?

— Я не знала, — каже вона, — що лише шоста. Я просто вийшла на балкон, а було вже світло, дивлюсь — внизу проїжджають ці штуки, ну — поливальні машини, я чомусь подумала, що це молоковози, вони ж схожі, погодься.

— Ну, не зовсім.

— Чому?

— Де ти бачила, щоби молоковози поливали вулиці молоком?

— Молоком? — тут Маруся замовкає, очевидно, в неї зараз знову візія, але я встигаю висмикнути її назад.

— Хоча, — кажу, — справді схожі. Принцип той самий. Щось собі возять в бочках. Пожежні машини теж схожі.

—І цистерни з нафтою, — каже Маруся.

— Да, — кажу, — цистерни з нафтою теж, у принципі, схожі на молоковози.

— Я тоді підійшла до поливальної машини зі своїм термосом, — говорить далі Маруся, — і тут, ти розумієш що — на мене потрапив струмінь води, він вдарив якраз по мені, по тілу, по обличчю, по руках, навіть термос із рук вибив. І ось тут, ти розумієш, я піднесла руки до обличчя, по них стікала холодна вода, і понюхала їх. Знаєш, чим вони пахли?

— Чим? — питаю.

— Гасом.

— Яким гасом?

— Не знаю, — каже Маруся. — Але точно — гасом. І я, знаєш, що подумала — це в принципі могло бути зроблено спеціально, розумієш — вони спеціально домішують у воду для поливання тонізуючий газ, скажімо, для того, аби з одного боку населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого — спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився і весело валив на виробництво.

—І ти все це написала?

— Так, — каже Маруся, — написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через 45 хвилин. І якщо

поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о 6.15, до 7 він діяв лише частково і був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.

— А це для чого?

— Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. Якщо ти випихаєшся на вулицю до 7 — ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість, якщо ти виходиш із дому, ну хоча б рівно о 7 — ти нормально закачуєшся правильною сумішшю і цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно і раціонально.

—І ти про все це написала?

— Ага.

— Знаєш, — кажу я, — я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів — і про твій гас ніхто не дізнається… Або одна водородна бомба, — додаю, подумавши.

12.00–13.00

— Ні, — каже вона, — я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.

— Уявляю собі цю роботу, — кажу. — Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого товариша батьки померли.

— Всі? — перепитує Маруся.

— Ні, — кажу. — Частково. Вітчим.

— А що за друг?

— Карбюратор. Пам'ятаєш його?

— А який він?

— Ну, — кажу, — в нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам'ятаєш?