Сергей Жадан - Депеш мод

14.45

— Вилізеш? — питаюсь.

— Вилізу-вилізу, — каже Маруся. — Все гаразд.

—Іди додому, — каже їй Вася. — Дійдеш сама?

— Дійду, — каже Маруся.

— Точно дійдеш? — питається Вася.

— Ага, — каже вона і пробує знову завести машину.

Вася перехиляється із заднього сидіння і забирає в неї ключі. Разом ми витягуємо нашу подружку з крісла пілота, зачиняємо за собою гараж, вкладаємо їй в руки її ключі і йдемо собі, думаючи ще — дійде вона чи не дійде, і якщо дійде — то куди, але так виходить, що доки ми вибираємось на площу і дивимось звідти на будинок проти муніципалітету, Маруся якимось дивом опиняється на своєму балконі і вже сидить там, притулившись до Молотова, два нещасні обдовбані створіння — Маруся в фірмових драних джинсах і футболці з роллінг стоунз і Молотов, член цк, старий гедоніст, любитель коктейлів — ближче до неба, хай усього лише на кілька метрів, але — ближче.

Частина друга

РІКА, ЩО ТЕЧЕ ПРОТИ ВЛАСНОЇ ТЕЧІЇ

15.15

Я тисну довго й наполегливо, не маю вибору, що тут скажеш — якщо його зараз тут не виявиться, нам доведеться повертатись додому, а там ще невідомо що на нас чекає, загалом — тоді вся ця затія втрачає сенс, для чого ж ми тоді другий день тягаємось містом, намагаємось щось виправити в цій, доволі-таки лажовій, ситуації, тож головне — щоб він тут був, але ніхто не відчиняє, і я вже думаю, ну, гаразд, не вийшло, поховають вітчима та й по всьому, поїде наш друг потім на сорок днів, якщо вже їм так сильно треба, вони можуть усе це для нього зафіксувати, сфотографувати його попіл, або зняти на відео, щоби потім вбитий горем Карбюратор переглядав печальну церемонію довгими зимовими вечорами, перед сном, Собака врешті не витримує і починає бити в двері ногою, я хочу його заспокоїти, але тут за дверима чується якесь шамотіння, хтось, здається, йде до нас, двері справді відчиняються, і до нас виходить лисий товстий чувак у синьому шовковому халаті.

— Що нада? — питається він.

— Нам Какао нада, — говорить йому Собака.

Чувак мовчки дістає з кишені халату газовий пістолет і приставляє його до Собачого писка.

— Яке какао? — питається він.

— Наш друг, — перелякано говорить йому Собака. — Какао.

— Що ти грузиш? — нервується чувак, очевидно Гоша.

Вася ховається в мене за спиною, а я думаю — як же його звати, цього нашого Какао — як же його звати, як можуть звати донбаського інтелігента? мабуть, Андрюшою, точно — Андрюшою.

— Андрюша, — кажу я. — Нам потрібен Андрюша. Ми його друзі.

— Да? — недовірливо перепитує Гоша. — Ну, ладно, заходьте, — каже він, але пістолет не прибирає. Раптом бачить у Собаки наплечник і каже: що там?

— Бухло, — каже Собака.

— Давай, — говорить Гоша.

Собака дістає пляшку коньяку, віддає Гоші, той мовчки запихає її до кишені халата, і ми заходимо за ним і опиняємось у велетенській квартирі, коридор тягнеться кудись углибину, ми йдемо за Гошою і виходимо на безрозмірну кухню, нехуйово йому, очевидно, платять за опльовування наших святинь, думаю я із заздрістю, на кухні сидить Какао, щоправда без костюма, теж у якомусь халаті, таке враження, що в них тут сауна, сидить і п'є щось із великого горнятка, можливо саме какао і п'є, Андрюша, це до тебе, каже йому підар-редактор і, втративши до нас будь-який інтерес, зникає в нетрях своєї підарської квартири.

— Привіт, — радісно посміхається до нас Какао, мудак товстий.

— Привіт, Какао, — каже Вася. — Прикольний халат. Ти в ньому тепер завжди ходитимеш?

— Це мені Гоша дав, — пояснює Какао.

— Ну, гаразд, — перебиваю я його. — Маруся казала, що ти телефонував, щось про Карбюратора говорив.

— Ага, — каже Какао. — Я вам ще вчора хотів сказати, а ви слухати не стали.

— Що нам тебе слухати, — починає Собака, але Вася його спиняє, мовляв, хай говорить.

— Ось, — продовжує радісно Какао. — Ви пішли, а я потім думаю, треба ж вас якось попередити.

— Про що попередити? — питається Вася.

— Про Карбюратора.

— Ти знаєш де він?

— Знаю.

— Він в місті?

— Ви, що — лохи? — хоробриться Какао, відчуває все-таки, мудак, що він на своїй території. — Ладно ці придурки, але ти, Жадан, мав би знати, ви ж, здається, разом навчаєтесь.

— Я хворів, — кажу.

— Ага, — погоджується він, — у тебе це надовго. Карбюратор давно в таборі.

— В якому таборі? — лякаюсь я.

— Він що — сів? — лякається собі Собака.

— Та ні, куди він сяде, — сміється Какао. — Він в цьому, в піонерському таборі, чи як це тепер називається, трудовому, о. Там зараз якраз цей, як це, перший строк, ні не строк, завіз. Ні, не завіз, зміна. Приїде купа малолітніх уйобків, і Карбюратор буде їх вчити, як ставити намет.