Сергей Жадан - Депеш мод

9.57

— О чорт! — кричить вона. — Це ще що таке?!

Я прокидаюсь і перелякано дивлюсь навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою і перелякано дивиться на мене.

— Чорт! — кричить вона. — О чорт! Це ще що таке?

— Не кричи, — намагаюсь я її заспокоїти. — Чого ти кричиш?

— Це ще що таке? — показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся і відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.

— Це бюст, — кажу я їй. — Не кричи.

— Чорт!

— Ну, що ти? — кажу я перелякано. — Бюст. Всього лише бюст. Це ми принесли.

— Для чого? — недовірливо питається Маруся.

— Ну, просто так, — кажу. — Думали, може, тобі потрібен.

— Мені не потрібен, — нервово каже вона.

— Добре, зараз ми його заберемо.

— А як ви сюди потрапили? — питається Маруся.

— Ти ж нас сама пустила, — кажу розгублено.

— Для чого?

— Не знаю, — кажу. — Ми прийшли, ти впустила.

— Ви принесли? — питається Маруся, очевидно, щось згадавши.

— Що? — не розумію я.

— Ну, що-небудь.

— Ось, — кажу, — Молотова принесли.

— Якого Молотова? — не розуміє вона.

— Члена цк.

— Де він? — не розуміє Маруся.

— Ну, ось, — показую я на Молотова.

Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.

— Ви давно тут? — питається.

— Не дуже, — говорю. — Години дві-три.

— Ясно, — каже вона.

Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п'є забагато, але все одно симпатична. Особливо із подушкою.

— Хочеш покурити? — питаю.

Вона підіймає цигарку і показує мені — мовляв, я ж курю.

— Ми принесли, — кажу.

— Принесли? — вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі — правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:

— Так, — кажу, — ми принесли.

— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.

10.15

Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.

— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.

— Погано справи, — каже вона.

— Щось сталось?

— Сталось, — каже вона, — сталось. У школі проблеми. Іспит завалила.

— Прикольно, — кажу. — Ти в школу ходиш.

— Нічого прикольного, — каже вона. — Повне гівно.

— Ясно, — кажу.

— Ми мали написати наукову роботу, — каже Маруся, гріючи люльку в руках. — Тема, знаєш, яка була?

— Яка? — питаюсь.

— «Що я думаю про роботу муніципальних служб».

— А що це?

— Муніципальні служби?

— Ну.

— Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.

— Ясно, — кажу я. — І що ти написала?

— Я написала про поливальні машини.

— Про які машини?

— Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?

— Бачив, — кажу. — Ти щось знаєш про поливальні машини?

— В мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок — а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.

— Ну, так пішла б додому.

— Це ж іспит.

— Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.

— Тобі легко говорити. В тебе тато не військовий.

— Да, — кажу, — слава богу.

— Йому, насправді, дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.