Сергей Жадан - Депеш мод

— Що це? — не розумію я.

— Пам'ятник, — каже Собака.

— Бюст, — поправляє його Чапай.

— Чий бюст? — питаюсь.

— Наш, — каже Чапай.

— Ти не зрозумів — хто це такий? — показую я на бюст.

Чапай задумливо протирає окуляри.

— Може, це директор? — говорить Собака.

— Ні, — каже Чапай, — це не директор. У директора вусів немає.

— А він собі для краси приробив.

— Все одно не схоже, — каже Чапай.

— Це якийсь марксист, — припускаю я.

— Троцький, — каже Собака. — Бачиш ніс який? Точно Троцький.

— Це не Троцький, — нервує Чапай. — У Троцького борода. А в цього бороди немає.

— Це Троцький в Мексиці, — каже Собака.

— Гамбурзького періоду, — додаю я.

На Васю навіть дивитись шкода.

— Ніякий це не Троцький, — хоробриться Чапай, намагаючись приховати свій мандраж. — Це Молотов. Член ЦК.

— Молотов? — говорю я розгублено.

— Молотов, — каже Чапай. — Член ЦК, — додає на всяк випадок.

— Нічого собі, — кажу.

Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку і п'є з горла.

— Молотов, — продовжує Чапай, — із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тіто.

— Як що?

— Як Тіто. Любив жінок, спорт, ресторани.

— Коктейлі, — кажу я. — А звідки він у твого директора?

— Вони колись робили їх, — каже Чапай, подумавши. — Із відходів. Тут був спеціальний цех супровідних матеріалів. Мені старий мій розповідав.

— Бюст Молотова це що — супровідний матеріал?

— Вони робили не лише бюст Молотова, — виправдовується Чапай.

— А що ще?

— Ще бюст цього, як його — Ворошилова. А це, видно, якимось дивом вціліло. Хотів продати, сука, — жорстко каже Чапай, — народний бюст.

— Слухай, ти! — не витримує Собака. — Виходить, що — ми ламали двері, ховались від охорони, залишили там купу слідів і все це заради цього довбаного гедоніста?

Чапай підходить до нього, рішуче бере з рук коньяк, всаджує в себе ті грамів 200, що там були, підходить до тапчана, відсовує Васю і летить навзнак в свою брудну бездонну триперну постіль. Навіть не скинувши кеди.

3.30

— Значить, робимо так, — говорить роздратований Собака, — забираємо все бухло, зціджуємо брагу, беремо драп, шмотки, — він дивиться на Чапая, — ні, хай подавиться своїми шмотками. Берем оце о, — показує він на Молотова, — і валимо, поки охорона нічого не побачила.

— А з ним що робити будемо? — питаюсь я.

— Спалимо, — каже Собака. — Одним уродом менше стане.

— А Карбюратор?

— Який Карбюратор? — кричить Собака. — Ти що, не розумієш — валити треба! Давай, пішли.

— Куди?

— Не знаю, — каже Собака, — додому.

— Ти що, збираєшся в такому стані пхатися через все місто? — кажу. — Із бюстом в руках? Тебе прийме перший наряд.

— Давайте до ранку досидимо, — раптом спокійно каже Вася. Він вже прийшов до тями, ходить кімнатою, тягне з підвіконня якісь брошури, соває до кишені якусь покусану ручку, одним словом — він єдиний, хто не панікує. — Вранці нормально вийдемо і ніхто нас не прийме. Головне — до ранку досидіти.

— Да, — погоджуюсь я, — головне досидіти.

5.30

Я пробую розбудити Чапая, той лише заговорює крізь сон якоюсь своєю мовою, мовою потойбічних марксистів-леніністів і відвертається від мене. Добре, кажу я Васі, залишимо його тут, хай потім сам розбирається, він усе це в принципі вигадав, тож це його проблеми, добре, говорить своєю чергою Вася, правильно, але Молотова беремо з собою, на фіга? кажу, на фіга нам Молотов? засипемося ми з ним, по-перше, пояснює Вася, якщо його тут вранці знайдуть — Чапаєві кранти, відразу зрозуміють, хто двері виламав. По-друге — Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки. Не знаю, кажу я, не знаю, хто б заплатив за Молотова великі бабки, ще за живого — ладно, а за цю мумію, показую я, ну, та гаразд, спробуємо здати, тільки кому?

Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова? Ось так визначається рівень середовища, в якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, в мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене теж немає, які змогли би збити з цього бюста вуса і переробити його на голову якої-небудь Підзаборної Людмили Кузьмінішни, героїчно полеглої під колесами п'ятого трамваю на перехресті вулиць Пушкінської і Весніна і там-таки похованої, оскільки зібрати в єдину купу все те, що від неї лишилось там — на тому перехресті — видавалося неможливим, ось, гробарів у мене теж знайомих немає, далі — знайомих скульпторів, для яких цей супровідний матеріал являв би бодай якусь естетичну вартість, у мене немає, знайомих комуністів, крім Васі й Чапая, для яких це був би предмет культу, — немає, знайомих директорів історичних музеїв, для яких цей довбаний гедоніст складав би яку-не-яку історичну вартість, — немає, більше того — я впевнений, що таких директорів музеїв немає взагалі в природі, ось, що я думаю. Ось так, мені немає кому навіть сплавити зовні цілком пристойний бюст Молотова, члена цк, блядь, як я живу і для чого? Для чого все це? вся ця боротьба за виживання? гра на утримання рахунку? для чого все це? мені зараз 19, через 5 років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього 24, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити в 24? чи будуть у мене полки? і якщо будуть — куди я їх поведу? в принципі я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема — що я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.