Сергей Жадан - Депеш мод

— Каса, — каже він. — Общак. Загальна каса, яка формується спільними зусиллями. Скорочено — ЗК.

Чапай, втративши нас із Васею, тримається обома руками за останнього співрозмовника-Собаку.

— Робітнича каса, — каже Чапай. — Жодних банків. Банки — це найобка.

— Фікція, — підказує Собака.

— Точно.

Якусь мить вони мовчать, я знову засинаю, але тут Чапай говорить:

— В принципі, — говорить він. — Тут теж є каса.

Собака розгублено оглядає кімнату.

— На заводі, — пояснює Чапай. — Наш директор тримає її в парткомі. Колишньому парткомі, — додає він.

— Ну? — Собака насторожується. Я теж прокидаюсь.

— В принципі, — говорить Чапай, — сьогодні вихідні, охорона лише на вахті. Територію обходять двічі за зміну. Я знаю їхній маршрут і розпорядок.

— Ну?

— В принципі, — пояснює Чапай, — це не його гроші. Не його працею зароблені. Це трудові гроші. Общак.

— Як у Маркса? — питає Собака.

— Як у Маркса, — погоджується Чапай. — Можемо взяти.

— Ви що, — кажу я, прокинувшись, — йобнулись? Заметуть відразу. Ти що, — кажу Собаці, — не бачиш? — він же поїхав на своєму пиху, він же зараз не з тобою говорить, він же з Карлом Марксом говорить, причому гамбурзького періоду.

— Не тринди багато, — ображається Чапай. — Ніхто тебе не замете. Охоронців всього двоє. Цей завод регулярно хтось бомбить, починаючи від директора. Тут уже красти немає чого.

— Ну, — кажу, — якого ж хріна ми туди поліземо?

— Я сьогодні бачив, — стишує голос Чапай, — як директор щось у себе пакував.

— Що?

— Не знаю. Може, бабки, може, апаратуру. До нього зранку приїздили акціонери, підігнали мікроавтобус і вони туди почали виносити якісь ящики. Забили повністю салон і поїхали. А кілька ящиків лишилось, я сам бачив.

— Ну, да, — кажу, — там підшипники які-небудь, а ми підставлятись будемо.

— Та немає в нього, — шепоче Чапай, — ніяких підшипників. А якщо є — в парткомі він їх не тримає. Там бабки. Або апаратура. Він, сука, замки навіть змінив, я сам бачив.

— Замки?

— Замки.

— Так як ми туди заліземо? — не розумію я.

— Через дах, — каже Чапай. — Я знаю спосіб. Тільки треба зараз вийти, доки ще світло і пересидіти на даху години до другої — до третьої, доки охоронець пройде. Потім спустимось і все винесемо. Все чисто, жодних слідів.

— Він же тебе відразу вирахує, — кажу.

— У мене алібі, — каже Чапай.

— А насправді у нього трипер, — шепоче Собака мені, думаючи, що Чапай його не чує.

20.45

Ми погоджуємось іти. Без Васі. Я говорю — давай так: Вася лишається тут, типу на посту, розумієш? він у принципі наш і давай його теж рахувати, але зараз він на посту, Вася в цей час перевертається на інший бік і падає зі стільця. Ми підіймаємо його виснажене тіло і перекладаємо на тапчан, я з підозрою дивлюсь, що там Чапай собі настелив, а то нам ще з Васею жити в одній кімнаті, ще притягне що-небудь, ну та гаразд, думаю, і ми йдемо. Чапай нас проводить вечірнім заводом, через якісь напіврозвалені цехи, де бігають щурі і літають птахи, справжній тобі заповідник, Собака наступає на якусь металеву хріновину і та глухо дзвенить, тихо, сичить Чапай, обережно, він проводить нас ще якимись коридорами, на підлозі валяються старі газети і рваний спецодяг, потім ми проходимо під самим парканом, обережно, говорить Чапай, що таке? насторожуємось ми, не вступіть, коротко пояснює Чапай, ми обережно перебігаємо під натягнутим вздовж паркану колючим дротом і опиняємось за якоюсь чотириповерховою цегляною будівлею, покритою новим шифером. Все, каже Чапай, це партком. Полізли.

Чапай лізе перший, оскільки знає куди. Перед тим він скидає свої кеди і ховає їх у кишенях спортивних штанів, що ти робиш? кажу, це для зручності, каже Чапай, все — пішов, і він справді хапається за нижчу гілку дерева під самою стіною, рвучко підтягується, сідає на неї, потім стає і починає рухатись вгору, путьом, кричить нам звідти, що? не розуміємо ми, я кажу — все путьом, повторює Чапай, гілка під ним тріщить і він летить просто на нас, я встигаю відскочити, а на Собаку він і не попав, ех, обтрушується Чапай, трішки не доліз, давай ти, — говорить він мені, ага, кажу, зараз, не вистачало ще звалитись із четвертого поверху на всю цю купу гівна, давай, кажу, якийсь інший вхід. Ну, добре, говорить Чапай, добре. Можна просто через двері ввійти. Вони що — не зачинені? питаюсь. В мене є ключ, пояснює Чапай, я підробив. Так для чого ж ти, ображаюсь, примушував нас лізти на це хуйове дерево? Так прикольніше, — говорить Чапай і веде нас до входу. Ми перебігаємо через невеличкий майданчик, ніде справді нікого немає, але я так розумію, що охорона може з'явитися будь-коли, Чапай швидко відмикає двері, і ми пірнаємо всередину. Так, говорить Чапай, збуджено дихаючи, зараз нагору, там перечекаємо до ночі, охорона пройде — заліземо в партком. А може, в тебе і від парткому ключі є? питаюсь я з надією, може, не треба нічого ламати? Були, говорить Чапай, але ця сука замінила, я ж казав. Думаєте, для чого я вас взяв — я сам двері не виламаю. А, кажу, а я думав тому, що ми друзі. Троцькіст сраний, — шепоче Собака. Все-все, — рішуче говорить Чапай, нагору, патруль пройде, зламаємо двері і назад, наступного разу вони сюди зайдуть аж уранці.