Сергей Жадан - Депеш мод

— Це такий, — говорить вона, — схожий на китайця?

— Скоріше на монгола, — кажу.

— А яка різниця?

— У монголів немає писемності.

— А в китайців?

— А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.

— Так; — говорить Маруся, — я його пам'ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?

— Ну, що, — кажу, — тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?

— Да, — говорить Маруся, — лажа. А як ти кажеш його звати?

— Карбюратор.

— Дивне ім'я.

13.00–14.00

— Карбюратор?

— Ну.

— Слухай, — Маруся врешті підіймає голову і дивиться на мене більш-менш притомно. — Так це той ваш чувак, у якого тато помер?

— Вітчим.

— Та один хуй, — цілковито прокидається Маруся. — Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.

— Какао, — кажу.

— Що?

— Звати його так — Какао.

— Кошмар, — каже вона. — Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.

— Тобі телефонував?

— Ну, а кому? — Маруся пробує підвестись на ноги. — Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти сказав?..

— Карбюратора.

— О, — Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.

— А де він?

— Карбюратор?

— Та не Карбюратор, — я теж підводжусь, — цей — товстий ублюдок?

— Він у Гоші. Звідти і телефонував.

— Хто такий Гоша?

— Ти що? — питається вона. — Ти де живеш? Гоша — це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює, — Маруся показує на сонного Собаку.

— Це редактор, чи що? — нарешті доходить до мене.

— Ну, а я тобі про що кажу?

— А як до нього наш Какао потрапив?

— Звідки я знаю, — говорить Маруся і йде до кімнати.

— Почекай! — кричу я їй. — А ти його телефон знаєш?

— Не знаю, — кричить Маруся звідкись із кухні. — Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.

— Все одно, почекай, — я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти банячок із медом, падає в крісло і починає їсти. — Почекай, — повторюю, — а що він тобі ще сказав?

— Що ще? — Маруся на хвилину замислюється. — Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш… ну, коротше, у котрого тато помер… себто — вітчим. Сказав, що коли захочете — можете знайти Його в Гоші.

— А як він там опинився?!

— Та звідки я знаю! — не витримує Маруся і починає кричати. — Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!

— Як зняв? — не розумію я.

— Мовчки! Взяв — і зняв. Ти що — не знаєш Гошу?

— Не знаю.

— Гоша — підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі підбирає. Я з ним із принципу переспала, типу — принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово, — вона замовкає і далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.

14.15

— Слухай, ми йдемо.

— Угу, — каже вона.

— Дай адресу Гоші.

Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягує мені. На, говорить, тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати і просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів? зрозумів, кажу, спасибі тобі, ну все — валіть, каже вона і відразу ж про нас забуває. Ми вже виходимо, і тут — вже в дверях — я повертаюсь і кажу їй:

— Маруся, — кажу я. — Слухай, тут така річ.

— Ну?

— Може, візьмеш нашого Молотова?

— Молотова? — перепитує вона.

— Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі може підійде. Все-таки член цк.

Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю і каже:

— Добре. Я його візьму. Він мені подобається — він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кителі.

— Це не хуйня, — кажу я. — Це орден Леніна.

Добре, каже Маруся, хрін з вами — ось вам бабки — вона соває мені купюру, давайте я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під'їзді, постав, — каже вона мені, — постав Молотова на балконі, він тепер мій, я слухняно відношу Молотова на балкон, і ми йдемо вниз, Маруся підводить нас до гаража, ворота гаража оббиті залізом і міддю, справжня тобі брама пекла, за такими ворітьми потрібно ховати драконів, або атомні бомбардувальники, щось апокаліптичне, одне слово. Смішно, але в Марусі там всього лише розхуячений жигуль, у самій брамі є ще одні — менші — ворота, так само оббиті залізом, Маруся відчиняє саме їх, заходьте — говорить, може, каже Вася, відчинимо ворота, ви заходьте, каже Маруся, я сама відчиню, а то хтось побачить, як ви крутитесь біля гаража — почне розпитувати, я сама, лізьте в машину, ми заходимо до темного гаража, справді бачимо там розхуячений, але ще цілком боєздатний жигуль і запихаємось втрьох на заднє сидіння — я, Вася Комуніст і Собака Павлов, Собака спочатку хоче лізти на переднє сидіння, але праві бокові наглухо розбиті і вм'яті всередину, тому ми беремо Собаку до себе, так би мовити — на коліна. Маруся якийсь час стоїть біля воріт, дістає звідкись із кишені джинсів недобиту папіросу, швидко її добиває і раптом згадує, що вона про щось забула, про що я забула, думає вона, про що? чому я біля гаража, мабуть, я хотіла кудись їхати, але куди? думає вона, задумливо заходить всередину і сідає за кермо, ну, що, Маруся, кричить їй нервово Собака, поїхали? поїхали, реагує на заклик Маруся, вмикає двигун і врубає задній хід. Відчинити ворота вона, звісно, забуває.