Початок музичної кар'єри Дейва біографи пов'язують із тими сімейними негараздами, що виникли в дружній родині Ганів по смерті батька. Дейвова мама, не маючи в собі сил для опору та подальшої боротьби, стає на шлях коляборанства, прямо-таки в своїй конторі віддаючись офіцерам великобританських військово-морських сил. Малий Дейв боляче переживає моральне падіння близької йому людини… ну, себто я так розумію мами, — додає від себе ведучий. Тоді ж він уперше знайомиться із наркокультурою, і це — за словами співака — стає одним із найбільш приємних відкриттів у його житті… Ні, — раптом поправляється ведучий, — мабуть, усе-таки не наркокультурою. Просто — культурою. А, мать його так, — врешті обламується він правити своїх колег із лондонської редакції, і далі вже читає з аркуша, що там є. — Саме в цей момент свого життя і в такому стані молодий Дейв Ган починає займатись музикою. Спочатку він її слухає, але згодом цього йому стає недостатньо і Дейв вирішує створити власний музичний колектив, аби через музику висловити свої почуття, які вони в нього там були. Холодного осіннього вечора 1980 року, в одному з портових ольстерських борделів, Дейв зустрічає симпатичну білявку, яку звали Гор. Гор, — перечитує ведучий, — ну да: яку звали Мартін Гор
— Во його пре, — говорить Вася.
— Тихо, — кажу — а то зараз знову почнеться.
В житті юного Дейва з'являється перше серйозне захоплення. Разом із симпатичною білявкою Мартін Гор вони збирають перший склад «Депеш Мод». Обов'язки в колективі розподіляються порівну — Дейв співає ірландських пісень, грає на кількох музичних інструментах, а його симпатична білявка танцює на сцені і займається фінансовим боком справи. Незабаром у них народилась дитина.
— У кого народилась дитина? — питає Вася.
— У «Депеш Мод».
— Да? — Вася дивується. — Цікаво, від кого.
— Від степана галябарди, — кажу.
…Себто ні, не дитина, — знову поправляється ведучий, — дітище, у них з'являється перше дітище — альбом «Говори та записуй», котрий відразу ж стає платиновим. А зараз, — він важко переводить подих, схоже, остаточно заплутавшись у сценарії, — ми ще раз зробимо музичну паузу і послухаємо наступну музичну композицію. «Мамині очі». Співає степан галябарда.
«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.
Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.
— Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.
— Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?
— Про маму.
— Що про маму?
— Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.
— Хто захавав?
— Ну, ці — степан галябарда.
— Та ладно. Це ж вони так просто.
— Нічого не просто. Чуєш, що кажуть — трішечки солоні.
«Па-ра-рам лиш устами до Вас торкнуся», — продовжують степан галябарда…
— Смакуюсь, гади, — коментує Вася.
— Перестань, — кажу. — Це просто смішно.
— Устами, — говорить Вася. — Торкнуся. Гурмани хрінові.
— Перестань. Вони ж про інше.
— Да? І про що? Захавали свою велику монгольську маму, а ти кажеш — про інше.
— Да ніхто їхню маму не хавав. Як ти взагалі це собі уявляєш? Як можна очі їсти? Ось як очі їдять?
— Мамині? — перепитує Вася.
— Які мамині? Мамині очі ніхто не їсть, — нервую я.
— степан галябарда — їдять, — наполягає Вася.
— Ну, гаразд, — погоджуюсь. — Хай мамині. Але краще все-таки не мамині. Там, очі тварин, наприклад, як їдять? Або риб'ячі очі?
— У риб маленькі очі, їх ніяк не їдять, — говорить Вася.
— Це у маленьких риб маленькі. А у великих — великі. В акул, наприклад.
— Акули — це не риби.
— А хто це, по-твоєму?
— По-моєму, це не риби.
Я легко погоджуюсь, всяке може бути — можливо, в його персональній картині світу акули — це не риби, чому я маю переконувати його в чомусь зворотньому.
— Ну, добре, — кажу, — добре. Хай не акули. Ну, ці, як їх? Скати!
— Скати? — недовірливо питається Вася.
— Так, — кажу. — Скати. Як їхні очі готуються?
— У них немає очей.
— Як немає?
— Так. Немає. Вони живуть на такій глибині, де світло розсіюється і очі їм не потрібні.
— А як же вони рухаються?
— Хто?
— Скати. Електричні.
— А вони не рухаються.
— Як це не рухаються? А що ж вони жеруть?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу