Лусі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

Ще одна подія зробила тогорічне Різдво пам’ятним для Джейн. Відразу ж після сніданку Френк прийшов сказати, що хтось викликає міс Вікторію по далекому міжміському зв’язку. Джейн здивовано пішла до коридору, — хто, з Божої ласки, міг їй телефонувати по міжміському зв’язку? Підняла слухавку і піднесла до вуха.

— Ліхтарний Пагорб викликає суперську Джейн. Щасливого Різдва і дякую за кекс! — сказав татів голос так виразно, наче б він був зовсім поруч.

— Тату! — ахнула Джейн. — Де ти?

— Тут, на Ліхтарному Пагорбі. Це мій різдвяний подарунок тобі, Джейнелет. Три хвилини понад тисячу миль.

Напевно, жодні інші двійко людей не мали таких наповнених трьох хвилин. Коли Джейн повернулася, її щоки були малиновими, а очі світилися, наче коштовні камені.

— Хто це дзвонив до тебе, Вікторіє? — спитала бабуся.

— Тато, — сказала Джейн.

Мама здушено скрикнула. Бабуся люто до неї обернулася.

— Можливо, — крижаним тоном сказала вона, — ти вважаєш, що він повинен подзвонити тобі.

— Повинен, — відповіла Джейн.

Під кінець одного синьо-срібного березневого дня Джейн, сидячи у своїй кімнати, робила уроки і була повна відчуття узасадненого щастя. Зранку вона одержала захоплений лист від Джоді…, всі листи Джоді були захопленими…, та ще й містили силу-силенну прецікавих новин з Берега Королеви…, тиждень тому вона відзначила свій день народження і зробилася тепер справжнім довгоногим підлітком…, а сьогодні пополудні їй двічі поталанило. Тітка Сильвія водила її та Філіс по магазинах і Джейн підібрала дві чудові речі для Ліхтарного Пагорба — прегарну стару мідну миску і кумедний латунний дверний молоток для засклених дверей. Він виглядав як собача голова з глузливо висунутим язиком і справжнім собачим сміхом в очах.

Двері відчинилися і зайшла мама, одягнена для вечері у ресторані. Мала на собі прегарну сукню-футляр із тафти барви слонової кості зі сапфіровим оксамитним бантом на спині та маленьким синім оксамитним жакетиком, накинутим на чудові плечі. Мештики її були теж синіми, з тонкими золотими каблуками, а ще вона по-новому зачесалася: гладенька рівна голівка і пустотливі кучерики довкола шиї.

— Ой, мамцю, ти найгарніша в світі, — сказала Джейн, дивлячись на неї закоханими очима. А потім додала ще щось, щось таке, чого не мала наміру сказати…, але воно само спурхнуло їй на губи і само сказалося:

— Я б хотіла, щоб тато тебе тепер побачив.

І одразу ж страшенно стривожилася. Їй же казали не згадувати тата у маминій присутності…, а все ж вона це зробила. А мама виглядала так, наче хтось ударив її по обличчі.

— Не думаю, — гірко сказала мама, — що його б це зацікавило.

Джейн нічого не відповіла. Здавалося, що їй дійсно нічого сказати. Звідки вона знала, зацікавиться тато чи ні? А все ж…, все ж…, була певна, що він досі кохає маму.

Мама сіла на одне із жакардових крісел і глянула на Джейн.

— Джейн, — сказала вона, — я хотіла б розповісти тобі дещо про моє подружжя. Я не знаю, чи ти чула це з іншого боку, — звичайно, там був також інший бік…, але я хочу, щоб ти вислухала і мене також. Буде краще, коли ти це знатимеш. Я мусила раніше тобі все розповісти…, але…, але це так мені болить.

— То не кажи цього зараз, якщо тобі боляче, мамусю, — щиро сказала Джейн (подумки — я вже знаю про це більше, ніж ти гадаєш).

— Я повинна. Є деякі речі, які я хотіла тобі пояснити… Я не хочу, щоб ти мене занадто звинувачувала.

— Я зовсім тебе не звинувачую, мамо.

— Ой, я багато завинила…тепер я це бачу, коли вже надто пізно. Я була молодою і нерозумною…, отака безтурботна щаслива маленька наречена. Я… я… я втекла, щоб побратися з твоїм батьком, Джейн.

Джейн кивнула.

— Що ти про це знаєш, Джейн?

— Тільки те, що ти втекла і спершу ви були дуже щасливими.

— Щасливими? Ой, Джейн Вікторіє, я була… я була… такою щасливою. Але це справді було… дуже невдалим подружжям, люба.

(Звучить так, наче це сказала бабуся).

— Я не мала права так кривдити свою матір. Я ж була всім, що їй зосталося після батькової смерті. Але вона мене простила.

(І негайно ж зайнялася тим, щоб порізнити тебе з татом).

— А все-таки той перший рік ми були щасливими, Джейн Вікторіє. Я схилялася перед Ендрю…, ця його усмішка…, ти ж знаєш його усмішку…

(Чи я знаю?)

— Нам було так весело разом…, ми читали вірші біля вогнища над затокою…, мали власний ритуал розкладання тих вогнищ…, життя було прекрасним. Тоді я вітала кожен новий день, — як тепер здригаюся перед ними. За весь цей перший рік ми тільки раз посварилися…, я вже забула причину…, якась дурниця… Я поцілувала зморшку на його чолі і знову все було добре. Я знала, що жодна жінка у світі не була такою щасливою, як я. Якби ж це могло тривати!