Лусі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

— Я вибирала дім, щоб його купити, — мрійливо сказала Джейн. — Я хотіла б, щоб ми мешкали тут, а не на Веселій, 60, мамочко.

Якусь мить мама мовчала.

— Ти не дуже любиш Веселу, 60, зіронько?

— Ні, — сказала Джейн, а потім, на свій подив, додала: — А ти?

Вона ще більше здивувалася, коли мама швидко й рішуче відповіла:

— Я її ненавиджу!

Того вечора Джейн відмітила травень. Залишилося всього десять днів. Тепер були дні, як раніше тижні. Ох, а якби вона занедужала і не могла їхати? Але ні! Бог не буде, не може!..

Бабуся холодно сказала мамі, що вона може купити одяг, ЯКЩО ТІЛЬКИ Джейн чогось потребує. Джейн з мамою весело провели день, ходячи по магазинах і купуючи. Джейн вибирала свої власні речі…., речі, які б годилися для Ліхтарного Пагорба і літнього Острова. Мама наполягла на кількох святкових плетених светриках і гарненькій сукенці з рожевого органді, обшитій усілякими витребеньками. Джейн не знала, чи зуміє її одягнути…, для маленької південної церкви вона була надміру пишною, але дозволила мамі купити ту сукню, щоб її не образити. А ще мама придбала їй стильний зелений купальник.

— Лишень подумати, — щасливо міркувала Джейн, — через тиждень я вже буду на Березі Королеви. Сподіваюся, вода не надто холодна для купання.

— Можливо, у серпні ми приїдемо на Острів, — сказала Філіс. — Тато каже, — він так давно не був на морі, що хотів би провести там відпустку. Якщо приїдемо, то зупинимося в Готелі Горішньої Гавані, а це недалеко від Берега Королеви. Швидше за все, ми з тобою побачимося.

Джейн сама не знала, чи сподобалася їй така ідея. Вона не хотіла, щоб Філіс протекційно поставилася до Острова…, задирала носа на сховок для взуття чи величалася перед Сновбімами.

Цього року Джейн їхала до Мерітайму з Рандольфами, а вони вибрали ранковий поїзд замість вечірнього. День видався хмарним і понурим, але Джейн була такою щасливою, аж щастя променіло з неї, наче сонячне сяйво. Думка місіс Рендольф про Джейн була повною протилежністю думці місіс Стенлі. Місіс Рендольф думала, що вона ніколи не зустрічала чарівнішої дитини, яка б так усім цікавилася, у всьому вміла знайти красу, навіть у безконечних прогонах уздовж вирубаних на папір чи спиляних на дошки лісів Нью-Брансвіку. Джейн вивчила розклад руху і вітала кожну станцію, наче друга, — особливо ж ті, з химерними, вишуканими назвами… Червона Сосна, Бортне Болото, Пані Бараняча Кухня. А потім Саквілл, де вони покинули головну колію і перейшли на маленьку бічну лінію до Кейп Торментайна. Як Джейн жаліла всіх, хто не вибирався на Острів!

Кейп Торментайн…, пором…, очікування на червоні скелі Острова…, от і вони…, вона справді забула, наскільки вони червоні…, а за ними туманні зелені пагорби. Знову падав дощ, ну то й що? Все на Острові було правильним. Якщо Острів воліє дощ…, гаразд, Джейн теж вибирає дощ.

Виїхавши із Торонто ранковим потягом, вони вже в середині дня були у Шарлоттауні. Щойно вийшовши з поїзда, Джейн побачила тата…, він посміхнувся і сказав:

— Даруйте, але ваше обличчя чимось мені знайоме. Ви часом не…?

Але Джейн кинулася до нього. Вони ніколи не розлучалися, вона насправді нікуди й не виїжджала. Знову була Джейн.

— О, тату, тату!

Вона боялася, що буде там тітка Айрін…, а, можливо, Ліліан Морроу теж. Але, як виявилося, тітка Айрін поїхала з візитом аж до Бостону, прихопивши також Ліліан Морроу. Джейн таємно сподівалася, — тітка так гарно розважатиметься в Бостоні, що дуже довго не захоче з ним розлучатися.

— Авто знову показує характер, — сказав тато. — Я мусив залишити його в майстерні у Куті та взяти в Метрового Крока коня і бричку. Ти не заперечуєш?

Заперечувати? Джейн була в захваті. Хотіла, щоб дорога до Ліхтарного Пагорба була настільки повільною, щоб вона могла упиватися нею. І ще любила сидіти одразу ж позаду коня. З конем можна було розмовляти, не те що з машиною. Та навіть якби тато сказав, що їм доведеться йти до Ліхтарного Пагорбу пішки, то для Джейн це було б дрібницею.

Сильними худими руками тато підхопив її під пахви і всадив у бричку.

— Почнемо з того місця, де ми зупинилися. Ти з минулого літа виросла, моя Джейн.

— На цілий дюйм, — гордо відповіла Джейн..

Дощ перестав. З’явилося сонце. Там, унизу, білі гребені хвиль, що спадали на гавань, сміялися до неї…, махали до неї руками.

— Поїхали у верхнє місто, Джейн, і купимо кілька подарунків для нашого дому.

— Подвійну пароварку, щоб не текла, татусю. Чобіток трохи протікає. А ще друшляк…, можемо ми купити друшляк, тату?