Лусі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

От він який, Острів Принца Едварда… залита дощем земля зі скуленими від вітру деревами і важкими хмарами, що, здавалося, торкалися полів. Очі Джейн не помічали ні квітучих садів, ні зелених лугів, ні м’якогрудих пагорбів з накинутими на плечі хустками темних ялин. Через годинку-другу вони приїдуть до Шарлоттауну, — сказала місіс Стенлі. Там її зустріне батько. Батько, який її не любить. Так казала мама. І який живе у хатчині. Так казала бабуся.

Більше вона нічого про нього не знала. Хотіла б знати… хоч що-небудь. Як він виглядає? Має мішки під очима, як дядько Девід? Тонкогубий «шнурований» рот, як у дядька Вільяма? Чи буде підморгувати в кінці кожного речення, як старий містер Доран, що приходив до бабусі в гості?

Тисяча миль відділяла її від мами, а почувалася вона так, наче їх було мільйон. Над нею прокотилася жахлива хвиля самотності. Поїзд в’їжджав на станцію.

— Вікторіє, ми приїхали, — полегшено сказала місіс Стенлі.

Коли Джейн зійшла з поїзда на платформу, до неї кинулася якась леді, вигукуючи:

— Джейн Вікторія! Чи це моя ЛЮБЕСЕНЬКА Джейн Вікторія?

Джейн не подобалося, коли до неї кидалися… і вона не почувалася як чиясь Джейн Вікторія.

Випросталася і подивилася на леді одним зі своїх прямих відвертих поглядів. Леді була дуже вродливою, на вигляд мала сорок п’ять-п’ятдесят років, блідо-блакитні очі та буклі мідяного волосся довкола спокійного вершково-білого обличчя. Це тітка Айрін?

— Будь ласка, Джейн, — чемно і виразно сказала вона.

— Точнісінько як її бабка Кеннеді, Ендрю, — розповідала наступного ранку тітка Айрін братові.

Тітка Айрін засміялася, кумедно побулькуючи.

— Ти любе смішне дитя! Звичайно, Джейн. Хай буде так, як тобі подобається. А я твоя тітка Айрін. Можливо, ти ніколи про мене не чула?

— Чула. — Джейн слухняно поцілувала тітку Айрін у щоку. — Бабуся наказувала мені нагадати вам про неї.

— Ох! — у солодкому голосі тітки Айрін з’явилося щось жорстке. — Дуже мило з її боку… ДУЖЕ мило. Думаю, тобі цікаво, чому немає твого батька. Вибирався… Знаєш, він живе у Бруквеї. Але те його жахливе старе авто зламалося на півдорозі. Він зателефонував мені, сказав, що цього вечора не добереться, приїде завтра рано-вранці, то щоб я тебе зустріла і забрала до себе на ніч. О, місіс Стенлі, ви ж не підете, перш ніж я вам подякую за те, що ви благополучно доставили до нас нашу любесеньку дівчинку. Ми дуже вам вдячні.

— Нема за що. Мені було дуже приємно, — чемно і не зовсім щиро відповіла місіс Стенлі. Вона поспішила піти, вдячна, що позбулася клопоту з тією некомпанійською мовчазною дитиною, яка впродовж усієї мандрівки виглядала наче християнський мученик, тягнений до левів.

Джейн видавалося, що вона сама-одна у всьому всесвіті. Присутність тітки Айрін нічого не міняла. Тітка Айрін Джейн не подобалася. Сама собі вона подобалася ще менше. Що з нею не так? Чому їй ніхто не подобається? Іншим дівчаткам подобаються хоч деякі їхні тітки та дядьки.

Пішла з тіткою Айрін до таксі, яке їх чекало.

— Жахлива ніч, коханесенька… Та земля прагне дощу… ми так його прагнули всі ці тижні… це ти нам його привезла. Але ми незабаром будемо вдома. Я така рада, що ти мене відвідаєш! Я пропонувала твоєму батькові, щоб він зоставив тебе у мене. Дуже нерозумно з його боку везти тебе до Бруквею. Він там лише наймає житло, знаєш… дві кімнатки над крамницею Джима Міда… Звичайно, взимку повертається до міста. Але… можливо, ти не знаєш, Джейн, яким упертим може бути твій батько, коли щось йому спаде на думку.

— Я взагалі нічого про нього не знаю, — з розпачем відповіла Джейн.

— Я так і думала. Мабуть, мати ніколи тобі про нього не розповідала?

— Ні, — неохоче сказала Джейн. Схоже, питання тітки Айрін містило якийсь прихований зміст. Джейн мала довідатися, що це дуже характерно для питань тітки Айрін. Тітка Айрін співчутливо потиснула долоню Джейн, — взяла її за руку ще як вона сідали в таксі, наче допомагаючи їй зайти.

— Моє бідолашне дитя! Я добре знаю, як ти почуваєшся. Не здається мені, що твій батько добре придумав, коли послав за тобою. Я певна, що не знаю, нащо він це зробив. Не розумію його спонук…, хоча ми з твоїм батьком завжди були дуже близькими…, дуже близькими, любесенька. Я від нього на десять років старша і завжди була йому більше матір’ю, ніж сестрою. От ми і вдома, любесенька.

Вдома! Дім, куди тітка завела Джейн, був затишним і вилизаним, як сама тітка Айрін, але Джейн почувалася тут так само вдома, як пташка на чужій покрівлі. У вітальні тітка Айрін зняла з неї капелюшок і плащ, пригладила їй волосся і обняла.