Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Усе змінилося, Наташо. Не можу цього пояснити. Те, що важливо, і що прийшло несподівано, неможливо так легко пояснити. Я щасливий, що ми разом. А час, коли ми не бачилися, випарувався, наче дим.

— Ти так думаєш?

— Тепер так.

Вона засміялася.

— Це дуже зручно, правда? А тепер мені пора додому. Я дуже втомлена. Ми готуємося до показу весняної колекції.

— Знаю. Ти завжди живеш на одну пору року вперед.

«Весна, — подумав я. — Скільки всього може статися до того часу?» Я поглянув на господаря з чорними вусами. Чи навесні йому вже доведеться стати перед судом за дезертирство? А що буде'зі мною? З усіх боків на мене чатувала якась загроза. Здавалося, що я задихаюся. А те, на що я так довго чекав, тепер видавалося мені тільки коротким відтермінуванням страти. Я глянув на Наташу. Здавалося, що вона безмежно далеко. З холодним та спокійним виглядом вона вдягнула пальчатки. Я хотів щось сказати, що б змело всі наші непорозуміння, але мені нічого не спало на думку. Мовчки йшов поруч із нею. Було дуже холодно, біля будинків кружляв вітер зі снігом. Я зупинив таксі. Ми майже не говорили.

— На добраніч, Роберте, — попрощалася Наташа.

— На добраніч, Наташо.

Я радів, що сьогодні вночі Меліков не спить. Не через горілку, я її і так не хотів, а тому, що був хтось, хто нічого не розпитував, але все одно був поруч.

На мить я зупинився перед вітриною крамнички братів Льові. Там досі стояв стіл початку вісімнадцятого століття. Я зворушено дивився на відреставровані ніжки. Навколо нього стояли заново пофарбовані стільці зі старого дерева, а поряд — кілька маленьких єгипетських бронзових статуеток, серед них досить непогана фігурка кішки та фігурка богині Нейт, вишукана, справжня і з доброю патиною.

Я побачив, як Льові-старший піднімається з підвалу, наче з гробниці в печері виходить сам Лазар. Мені здалося, що він постарів, але таке враження на мене справляли всі знайомі, яких я бачив після приїзду — всі, крім Наташі. Вона не постаріла, хоч і якось змінилася. Стала незалежніша, а тому ще жаданіша. Я не хотів про неї думати. Навіть думки про неї завдавали мені болю, наче в період засліплення я подарував комусь прекрасну бронзову статуетку епохи Чжоу, бо помилково сприйняв її за підробку.

Льові здригнувся, побачивши мене перед вітриною. Він не відразу мене впізнав — напевно, розкіш мого зимового пальта та засмагле обличчя зробили мене чужим. Крім того, припускаю, що на моєму обличчі застиг такий же траурний вираз, як і на його.

Тоді ми розіграли швидку пантоміму. Льові махнув мені рукою, я помахав у відповідь… Він побіг до дверей.

— Россе, заходьте всередину, чого ви стоїте на такому холоді! Тут же тепло.

Я зайшов. Пахло старістю, порохом і лаком.

— Але ж ви і нарядилися, — зауважив Льові. — Бізнес іде добре, так? Ви були у Флориді? Мої вітання!

Я пояснив йому, що там робив. Але нічого не розповів про мою роботу з Гольтом. Власне, у мене не було жодних причин робити з цього таємницю. Просто сьогодні вранці мені не хотілося розповідати більше, ніж необхідно. Я вже й так достатньо нашкодив собі, вдаючись у пояснення з Наташею.

— А як у вас справи? — запитав я.

Льові замахав обома руками:

— Трапилося, — мовив він приглушено.

— Що?

— Він одружився! На тій дівулі!

Я глянув на нього.

— Це ще нічого не означає, — спробував заспокоїти його. — У наш час легко розлучитися.

— Я теж так думав! Але тут справи кепські: та дівуля — католичка.

— Ваш брат теж став католиком? — запитав я.

— Ще ні, але чого нема, те може статися. Вона день і ніч над цим працює.

— Звідки ви знаєте?

— По ньому бачу. Він уже заговорив про релігію. Вона вчепилася в нього кігтями і торочить йому, що він буде проклятий і вічно горітиме у пекельному вогні, якщо не стане католиком. А таке довго не витерпиш.

— Це точно. Вони обвінчалися за католицьким обрядом?

— А як інакше! Вона все організувала. Обвінчалися в церкві, мій брат у короткому фраку, звісно ж, узятому напрокат. Хоч навіщо йому той фрак узагалі, з його короткими ногами.

— Який удар по дому Ізраїлевому.

Льові гостро глянув на мене.

— Правильно! Ви ж не один із нас! Ви цього не зрозумієте. Ви — протестант?

— Я просто атеїст. Хоч і народився католиком.

— Що? І як таке сталося?

— Я порвав із Церквою, коли вона підписала конкордат із Гелером. Цього моя безсмертна душа не витримала.

Льові мої слова зацікавили.

— Ваша правда, — сказав він спокійно. — Зрозуміти таке може хіба що чорт. У Церкви є заповідь: люби свого ближнього як самого себе, але рука об руку з тими вбивцями… А цей конкордат іще й досі існує?