Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

до того, ідо Наташа могла померти. Я знав, на цю безпідставну думку мене наштовхнули відвідини Бетті, але нічого не міг з собою вдіяти.

Врешті-решт, я набрав номер так, наче йшлося про життя і смерть. Щойно почув телефонні гудки, відразу зрозумів, що нікого немає вдома. Я дзвонив їй знову і знову, що десять хвилин. Казав собі: Наташа могла кудись піти або вона у фотографа. Але мені нічого не допомагало, хоча паніка трохи спала, відколи я все ж таки переборов себе і набрав її номер. Я думав про Кана і Кармен, про Сильверса і його нещасливі пригоди в Голлівуді, про Бетті і «Про те, що всі наші величні слова про щастя стихають і бліднуть перед одним-єдиним словом — хвороба. Я намагався пригадати тендітну мексиканку в Голлівуді і повторював собі, що існує безмежна кількість значно вродливіших за Наташу жінок. І всього цього вистачало тільки, щоб набратися мужності і ще раз їй зателефонувати. Тоді я бавився у стару добру гру в номери: ще два дзвінки і все. Але два перетворювалися на три, чотири…

Раптом вона взяла слухавку. Я вже навіть не прикладав її до вуха, а тримав на колінах.

— Роберте, — сказала вона. — Звідки ти дзвониш?

— З Нью-Йорка. Я сьогодні приїхав.

Якусь мить вона мовчала.

— Це все? — спитала вона тоді.

— Ні, Наташо. Коли я зможу тебе побачити? Я вже двадцять разів-подзвонив тобі і тепер у розпачі. Твій телефон дзвонить у справжню пустку, коли тебе нема.

Вона тихо засміялася:

— Я щойно повернулася.

— Ходімо повечеряймо, — запропонував я. — Підемо в «Павільйон». Чи з’їжмо в аптеці гамбургер. Куди захочеш. Тільки не відмовляй мені.

Я боявся її відповіді: боявся затяжної дискусії, чому ми так довго не чули одне про одного; зайвих, хоч і зрозумілих Образ, а найдужче — сміття та бруду, які з самого початку задушать нашу зустріч.

— Добре, — сказала вона. — Зайди по мене через годину.

— Я тебе обожнюю, Наташо! Це найкращі слова, які я чув, відколи поїхав з Нью-Йорка.

Я міцніше притулив до вуха слухавку. Відразу, щойно вимовив ці слова, я вже знав, що вона відповість. Я був неготовий до жодного удару. Але вона промовчала. Я тільки почув, як вона поклала слухавку. І ніяк не відреагувала. Я відчув полегшення і розчарування. Хай би вона ліпше посварилася зі мною чи облаяла мене. Її спокій насторожував.

Я стояв у номері Лізи Теруель і одягався. Ввечері кімната пахла сіркою та лізолем дужче, ніж уранці.

Я міркував, чи мені не варто поміняти номер. Атмосфера, яку залишив після себе Рауль, значно краще підготувала б мене до воєнної кампанії, що очікувала на мене сьогодні ввечері. Я мав бути холоднокровним й спокійним, але в жодному разі не награним і фальшивим, інакше я пропав. Рауль з його відразою до жінок був тут кращий щитом, ніж Ліза, яка вмерла саме через розчарування. Якусь мить я серйозно роздумував, чи не варто мені спершу з кимось переспати, щоб мене не почало трясти, щойно я побачу Наташу. У Парижі в мене навіть був один знайомий, який ходив у бордель, перш ніж зустрітися з жінкою, з якою більше не хотів бути разом, — і все одно щоразу опинявся у полон її чарів. Але я це відразу відкинув, крім того, я не знав у Нью-Йорку жодного борделю.

— Ти що, на похорон зібрався? — запитав Меліков. — Як щодо чарки горілки?

— Навіть горілки не хочу, — відповів я, — так все серйозно. Хоча насправді все не аж так і серйозно. Просто я не маю права на помилку. Яка зараз Наташа?

— Краще, ніж будь-коли! Тут я тобі не зараджу, це чиста правда!

— Ти сьогодні ввечері чергуєш?

— Цілу ніч до сьомої райку.

— Слава Богу. Бувай, Владіміре. Ти не можеш собі уявити, який я ідіот. Чому я не писав і не дзвонив їй частіше? І я ще й пишався цим!

Вбравшись у новий, щойно куплений плащ, я вийшов на вулицю, у холодну ніч — сповнений страху, надії, добрих намірів, каяття, а крім того, ще й брехні та стратегічних планів.

Спалахнуло світло і загудів ліфт.

— Наташо, — сказав я швидко. — Я прийшов сюди збентежений і сповнений каяття, надії, брехні та стратегічних планів. І забув усе, щойно тебе побачив. Залишилося лиш одне: цілковите нерозуміння, як я колись зміг від тебе поїхати.

Я обійняв її і поцілував. Відчув, що вона хоче вирватися, тому обійняв її ще дужче. Вона перестала опиратися, але, щойно я послабив обійми, відразу звільнилася.

— Ти схвильований, — сказала вона. — А ще ти схуд.

— Я їв траву і сидів на дієті. Щонеділі та у святкові дні їв велику порцію салату.

— А мене запрошували на святкові банкети в «Двадцять один» та «Павільйон». Я погладшала?