Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я 6 навіть хотів, щоб ти погладшала. Тоді б тебе було більше. Але ти худенька, як завжди.

Я спеціально пропустив крізь вуха речення про святкові банкети, напевно, то був випад проти мене. Хоч тепер я справді був зовсім, збентежений, усе злилося в мені в якийсь дивний сумбур радості, обережності та несподіваного трепету, який не покидав мене, відколи я її обійняв. Вона ніколи не надягала під сукню нічого зайвого, і коли я до неї торкався, завжди відчував її голе, ніжне, тепле й звабливе тіло. Я вже й забув про це, а тепер ці думки знову мене заполонили.

— Тобі не холодно? — спитав я, як справжній ідіот.

— У мене теплий плащ. Куди підемо?

Я вирішив не згадувати «Двадцять один» чи «Павільйон». Не хотів іще раз слухати, що вона там буває щодня, а тому не хоче туди іти.

— Може, в «Бістро»?

«Бістро» був маленький французький ресторан на Третій авеню. Там було вдвічі дешевше, ніж в решті ресторанах.

— «Бістро» зачинене, — сказала Наташа. — Власник продав його. Поїхав до Європи, щоб на власні очі побачити святковий вступ у Париж армії де Голля.

— Справді? І йому вдалося виїхати?

— Здається, так. Французьких емігрантів охопила справжня лихоманка — усі поспішають, бо хочуть якнайшвидше повернутися. Вони бояться, що вернуться занадто пізно і їх вважатимуть дезертирами. Ходімо в «Кок дор». Це щось схоже на «Бістро».

— Добре. Сподіваюся, власник іще там. Він ж теж француз.

У ресторані було затишно.

— Якщо бажаєте випити вина, в нас є прекрасне «Анжу розе», — запропонував господар.

— Добре.

Я заздро глянув на нього. То був інший тип емігранта, ніж ми всі. Він міг повернутися. Його країну окупували, а тепер звільнили. А з моєю батьківщиною все було інакше.

— Ти засмаг, — зауважила Наташа. — Що ти там робив? Нічого чи навіть ще менше?

Вона знала, що я працював на Гольта, але більше вона не знала нічого. Я пояснив їй, що саме робив, щоб уникнути п’ятнадцятихвилин-ного непотрібного допиту.

— Тобі знову треба туди повертатися? — запитала вона.

— Ні, Наташо.

— Ненавиджу зиму в Нью-Йорку.

— Я її ненавиджу всюди, крім Швейцарії.

— Ти був там у горах?

— Ні, у в’язниці, бо в мене не було документів. Але там було тепло. Я провів там дуже приємні тижні. Я бачив сніг, але ніхто не виганяв мене на вулицю. То була єдина опалювана в’язниця, в якій я сидів.

Вона раптом засміялася.

— Ніколи не знаю, правду ти кажеш чи брешеш.

— Це єдиний спосіб розповідати про речі, які досі вважаєш несправедливими. Дуже старомодний принцип. Несправедливостей не існує. Тільки погані шанси на щастя.

— Ти в це віриш?

— Ні, Наташо. Не тоді, коли сиджу поруч із тобою.

— Ти встиг обкрутити багато жінок у Каліфорнії?

— Жодної.

— Ну, звісно. Бідний Роберт.

Я глянув на неї. Я ненавидів, коли вона мене так називала. Розмова розвивалася геть не так, як я хотів. Ліпше я б спробував якнайшвидше з нею переспати. А це все були звичайні пустопорожні балачки. Треба було зустрітися з нею в готелі і відразу ж затягти її в номер Лізи Теру-ель. А тут було небезпечно навіть завести про таке мову. Ми обмінювалися гострими слівцями та привітними фразами, серед яких зачаїлася бомба сповільненої дії. Я знав: вона чекає на аналогічне запитання.

— У Голлівуді несприятливий клімат, щоб думати про жінок, — сказав я. — Там постійно почуваєшся змученим та байдужим.

— Тому ти майже не давався чути? — запитала вона.

— Ні, не тому. Просто не вмію писати листів. У мене завжди так складалося життя, що я ніколи не знав, кому можна писати. Наші адреси як не щодня, то щотижня змінювалися. Я міг жити тільки теперішнім, тільки сьогоднішнім днем. Ніколи не мав майбутнього і ніколи не міг його собі уявити. Думав, що й ти така.

— А хто тобі сказав, що я не така?

Я замовк.

— Люди зустрічаються знову, і в них усе, як раніше, — зауважив я перегодом.

— Саме цього ми і хочемо.

Я тільки дужче застрягав у пастці. Треба було якнайшвидше вибиратися з неї.

— Ні, — заперечив я. — Я не хочу.

Вона метнула в мене погляд.

— Ти не хочеш? Ти ж щойно сам це сказав.

— Тепер усе інакше. Раніше я не знав, чого хочу. А тепер знаю.

— Що саме змінилося?

То був справжній допит. Я не міг зібратися з думками. Вони плуталися в моїй голові. Я думав про чоловіка, який спершу ходив у бордель, а вже потім зустрічався з жінкою. Мені треба було зробити так само, тоді усе було б чіткіше. Я забув, або ніколи не замислювався, як сильно мене приваблювала Наташа. На початку наших стосунків усе було інакше і, хоч як це дивно, але саме той час я здебільшого згадував за туманною стіною Голлівуду. Але щойно її побачив — усе знову вернулося. І тепер я боявся зайвий раз глянути на неї, щоб цілком себе не видати. І навіть не знав, чим саме міг би себе видати. У мені лише жило відчуття, що я навіки залишуся біля її ніг, щойно вона мене розгадає. Крім того, вона ще не розіграла усіх своїх козирів. Вона тільки й чекала, щоб розповісти мені про стосунки з іншим чоловіком, чи щоб принаймні повідомити мене, що вона з кимось переспала. А я хотів цього уникнути. Раптом я відчув, що в мене просто забракне сил усе це вислухати, хоч у думках я вже навіть озброївся: той, хто зізнається в таких вчинках, — найімовірніше обдурює.