Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Усе може бути. Без надії люди вішалися б.

У Керна вже не було нагоди передати Рут хоч вісточку. Беєр був у нього напередодні й сказав, що їй треба побути в лікарні ще з тиждень. Керн вирішив написати йому одразу ж від французького кордону. Тепер він знав найважливіше: Рут ні в якому разі не відправлять до Німеччини, і, якщо в неї будуть гроші на дорогу, її доставлять у Женеву.

Рівно через дві години по нього зайшов детектив у цивільному, і вони пішли на станцію. У Керна в руці була його валіза — ще вчора Беєр забрав її з кошари й привіз йому.

Вони проходили повз готель. Вікна ресторану, що був на першому поверсі, стояли навстіж відчинені. Якась капела грала на цитрах німецький народний танець, а чоловічий хор підспівував їй. Біля вікна стояли два співаки в костюмах альпійських пастухів і виводили переливи на тирольський лад. Обнявшись за плечі, вони похитувалися в такт пісні.

Детектив зупинився. Один співак замовк. То був їхній тенор.

— Де це ти все пропадаєш, Максе? — гукнув він. — Тут уже всі зібралися й чекають на тебе.

— Служба! — відповів детектив.

Співак окинув поглядом Керна.

— От осоружна! — несподівано низьким голосом пробубонів він. — Тоді наш сьогоднішній квартет — собаці під хвіст?

— Ні в якому разі. Я через двадцять хвилин повернуся.

— Точно?

— Точно!

— Оце добре! Сьогодні ми, нехай там що, повинні врізати новий тирольський дует. Гляди там, не застудися!

— Ні-ні!

Вони пішли далі.

— Хіба ви не поїдете зі мною до кордону? — спитав через якийсь час Керн.

— Ні. Ми придумали для вас інший спосіб…

Прийшли на станцію. Детектив знайшов начальника поїзда.

— Ось, приймайте, — сказав він, показуючи на Керна, й передав начальникові наказ про висилку. — Щасливої дороги, пане, — несподівано ввічливо звернувся він до Керна й почвалав геть.

— Ходімо зі мною! — Начальник поїзда привів Керна до гальмівної будки вантажного вагона. — Залазьте туди.

У маленькій кабіні була дерев’яна лава й більш нічого. Керн засунув валізу під лаву. Начальник поїзда замкнув двері ззовні.

— Ось так! А в Базелі ми вас випустимо. — І пішов собі далі слабо освітленим пероном.

Керн визирнув із віконечка. Обережно примірявся, чи не зможе протиснутись, але нічого не виходило: надто вузьке віконце.

За кілька хвилин поїзд рушив. Повз нього пропливли освітлені зали станції з порожніми столами й нікому не потрібним світлом. Черговий по станції в червоному кашкеті лишився в темряві їюзаду. Промайнуло кілька кривих вуличок, залізний шлагбаум з низкою автомашин за ним, невеличке кафе, де сиділо кілька чоловік, перекидаючись картами, — і місто зникло з очей.

Керн сів на дерев’яну лавку й поставив ноги на валізу. Він дивився у віконце. Надворі була темна, чужа, вітряна ніч, і він раптом відчув себе самотнім і нещасним. 4 4 Базелі Керна прийняв поліцай і повів до митниці. Там йому дали попоїсти. Потім вони з одним прикордонником поїхали трамваєм до Бург-фельдена. У темряві пройшли повз єврейське кладовище. Далі проминули цегельню і звернули з шосе. Невдовзі прикордонник зупинився. — А далі отак прямо й прямо… Керн пішов далі. Він приблизно уявляв собі, куди йти, і попрямував до Сен-Луї. Ховатись навіть не збирався — йому було однаково, нехай хоч зараз же спіймають. Але напрямок виявився неправильний. Тільки над ранок він добрався нарешті до Сен-Луї. Одразу ж зайшов до французької поліції і заявив, що його перекинули через кордон із Базеля. Йому ні в яко-’ му разі не можна було потрапляти в тюрму. Аїї він мігуникнути, тільки з’явившись того ж дня до митниці чи до поліції. За це не карають — можуть лише відіслати назад. У поліції його тримали до вечора, а потім відіслали до митниці на кордон. Там було два доглядачі. Один сидів біля столу й щось писав. Другий нудився на лаві коло пічки. Курив сигарети з міцного алжирського тютюну і час від часу поглядав на Керна.

1— Що там у вашій валізі? — спитав він через якийсь час.

— Мої особисті речі.

— Ану відкрийте її.

Керн підняв кришку. Митник ліниво підвівся й підійшов ближче. Потім зацікавлено схилився над валізою.

— Одеколон, мило, парфуми! Ти глянь — це ви все принесли сюди зі Швейцарії? Ви ж не будете твердити, ніби все це вам потрібне як речі особистого користування?

— Ні. Я торгував ними.

— Тоді ви повинні сплатити за них мито! — заявив службовець. — Викладайте їх! Ті дрібниці, — він показав на шнурки, голки та інший дріб’язок, — я лишаю вам без мита.