Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Вона кивнула, потім одною рукою обняла його за шию.

— Після тебе в мене вже нікого не буде.

— Куди ти підеш?

— Я ще не знаю.

— Ти, певно, лишишся в Австрії. Навіть якщо вона стане німецькою.

— Мабуть.

Вона глянула йому в обличчя спокійним, серйозним поглядом. Очі її тієї миті були глибокі-глибокі й блищали.

— А шкода, Ліло, — зітхнув Штайнер.

— Так.

— А знаєш, чого?

— Знаю, і ти знаєш, чого мені шкода.

Вони все ще не могли відірвати одне від одного очей.

— Дивно, — мовив Штайнер, — адже всього лишень короткий відтинок часу, маленька частка життя були спільними в нас…

— Ні, весь час, Штайнере, — лагідно заперечила Діло, — весь час і все наше життя…

Він ствердно кивнув. Ліло стиснула долонями його обличчя і сказала кілька слів російською. Потім дала йому шматок хліба й пучку солі.

— Оце з’їси, як будеш далеко від мене. Щоб не зазнав гіркого хліба на чужині. А тепер іди.

Штайнер хотів поцілувати її, але, глянувши їй у вічі, передумав.

— Іди вже, — повторила вона стиха. — Іди…

Він пішов парком. За хвилину-дві озирнувся. Балаганне містечко потонуло в темряві ночі, і не видно було вже нічого — тільки моторошна дзвінка пітьма, а в її глибині — світлий прямокутник розчинених дверей, і в ньому — маленька непорушна постать.

Через два тижні Керна знову привели до окружного суду. Опасистий суддя зі свіжим, як те яблучко, обличчям стурбовано глянув на нього.

— Я змушений сповістити вам дещо неприємне, пане Керн…

Керн випростався, подавшись усім тілом до судді. «Чотири тижні», — промайнуло в голові, — коли б хоч не більше як чотири тижні! У крайньому разі Беєр потримає Руту лікарні весь цей час».

— Вища інстанція відхилила моє клопотання за вас. Ви надто довго пробули в Швейцарії. Законом не передбачено таке тривале проживання в країні навіть у разі крайньої потреби. До того ж ця історія з жандармом… Вас засудили на два тижні ув’язнення.

— Ще на два тижні?

— Ні. Всього на два тижні. Попереднє ув’язнення зараховується повністю.

Керн глибоко зітхнув.

— Отже, сьогодні я маю вийти на волю?

— Так. Можете вважати, що ви сиділи не просто під арештом, а в тюрмі. Шкода тільки, що тепер уже за вами зараховано судимість.

— Це я переживу.

Суддя знову глянув на нього.

— Вам було б краще не потрапляти до реєстру покараних. Але нічого не вдієш.

— Мене сьогодні й відправлять? — поцікавився Керн.

— Так. Через Базель.

— Через Базель? До Німеччини?..

Керн блискавично озирнувся навколо, ладен негайно вистрибнути у вікно й тікати. Йому вже не раз доводилось чути, що емігрантів переправляли до Німеччини. Але то були переважно втікачі, що тільки-но прибули звідти.

Вікно було відчинене, суд містився на першому поверсі. Надворі сяяло сонце. За вікном яблуня тихо погойдувала вітами, за нею живопліт, а там — воля!

Суддя похитав головою.

— Вас переправлять до Франції, не до Німеччини. У Базелі сходяться наші кордони з Німеччиною і з Францією.

— А не можна вислати мене до Франції через Женеву?

— Ні, на жаль, не можна. Базель — найближчий прикордонний пункт. Про це в нас є певні вказівки. А Женева значно далі.

Керн подумав хвилинку, далі знову спитав:

— А це точно, що мене переправлять до Франції?

— Цілком.

— І нікого, затриманого тут без документів, не висилають до Німеччини?

— Наскільки мені відомо, нікого. У крайньому разі це може трапитися в прикордонних містах. Але й про такі випадки я не чув.

— А жінку то вже напевне не відіслали б назад у Німеччину?

— Звичайно, ні. Я принаймні цього ніколи б не зробив. А чому це зацікавило вас?

— Та просто так. У своїх мандрах я часом стрічав і жінок без документів. їхня доля іще тяжча. Тому я й спитав.

Суддя взяв з папки папірця і Показав Керну.

— Ось наказ про вашу висилку. Тепер вірите, що вас переправлять до Франції?

— Вірю.

Суддя поклав папірець назад у папку.

— Ваш поїзд відходить через дві години.

— І ніяк таки не можна випровадити мене через Женеву?

— Ніяк не можна. Ми так багато витрачаєм коштів на залізничні перевезення біженців. Тому ми маємо строгу вказівку доставляти їх до найближчого кордону. Тут я справді нічим не можу вам допомогти.

— А коли б я сам оплатив свій проїзд, тоді можна було б відправити мене до Женеви?

— У такому разі можна. А ви цього хотіли б?

— Ні, для цього в мене замало грошей. Я просто так спитав.

— Ніколи не питайте зайвого, — порадив суддя. — Ви, власне, мусили б і за дорогу до Базеля самі платити, коли б мали при собі гроші. Я навмисне вас не спитав про це. — Він підвівся. — Ну, бувайте здорові. Усього вам кращого бажаю. Хай вам щастить у Франції. І будемо сподіватися, що скоро все зміниться!