Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Знає. Коли ви вчора не з’явилися в образі Прометея, вона цілу бучу зняла, щоб викликати мене. І вже через годину ми знали, що сталося. До чречі, з тими сірниками — це була не дуже розумна витівка…

— Так, ваша правда. Часом людині здається, що її вже ніхто не перехитрує; отоді вона, звичайно, і чинить дурниці. Поки що мене засудили на два тижні. Певно, я вийду звідси через дванадцять днів. Вона видужає до того часу?

— Ні. Принаймні не настільки, щоб могла вирушати в дорогу. Я гадаю, ми потримаємо її в лікарні стільки, скільки буде потрібно.

— Звичайно! — Керн замислився. — Тоді мені доведеться чекати на неї у Женеві. Та я ж і так не можу взяти її з собою. Адже мене віишлють під вартою.

Беєр вийняв з кишені листа.

— Нате! Я вам тут дещо приніс.

Керн мерщій схопив листа, але потім сховав його собі в кишеню.

— Можете спокійно читати зараз, — мовив Беєр. — Я не поспішаю.

— Ні, я прочитаю потім.

— Ну, тоді я зараз піду до лікарні. Хочу розповісти їй, що бачився з вами. Будете щось передавати? — Беєр дістав з кишені пальта авторучку й папір. — Я приніс вам усе необхідне.

— Спасибі. Велике вам спасибі! — Керн похапцем написав записку: мовляв, йому тут добре, і хай тільки Рут скоріше видужує. Якщо його вишлють раніше, він чекатиме її в Женеві. Щодня опівдні перед поштамтом. Беєр їй ще розповість усе детально.

Він поклав туди ще й двадцятифранкову банкноту, одержану від судді, і заклеїв конверт.

— Ось, будь ласка.

— А ви не хочете спершу прочитати її листа? — спитав Беєр.

— Ні. Поки що ні. Не хочу поспішати. Мені ж бо ще цілий день нема чого робити.

Беєр трохи здивовано поглянув на нього, потім сховав листа.

— Ну, гаразд. Через кілька днів я ще зайду до вас.

— Напевне?

Беєр усміхнувся.

— А чому ж ні?

— Та правда. Адже тепер усе гаразд. Принаймні в тому розумінні, що за ці дванадцять днів нічого не трапиться. Ніяких несподіванок. Власне, це тільки й заспокоює.

Керн узяв у руки листа Рут, коли Беєр уже вийшов. ‘«Такий легенький, — подумав він, — клаптик паперу, списаного чорнилом, — а скільки в ньому щастя!»

Він поклав листа на край нар. Потім зайнявся своїми вправами. Знову збив з ніг Аммерса і завдав йому цього разу ще й два заборонених удари в нирки.

— Тепер ми не здамося! — пробурмотів він, поглядаючи на листа, і майстерним свінгом так затопив Аммерсу в його цапину борідку, що той знову покотився на підлогу. А далі сів перепочити і все розмовляв з листом.

Тільки надвечір, коли вже почало сутеніти, Керн розкрив конверт і прочитав перші рядки. Щогодини він прочитував по кілька рядочків і аж пізно ввечері дійшов до підпису. Він уявив собі турботи Рут, її страх, її любов і її мужність — і знову скочив на ноги й почав гамселити Аммерса. Щоправда, не надто чесно додержуючи всіх правил боксу: Аммерс діставав ляпаси й удари ногою, а на закуску Керн іще й вирвав йому білу цапину борідку.

Штайнер спакував свої речі. Він збирався до Франції. В Австрії стало небезпечно жити, бо приєднання до Німеччини було вже лише питанням часу. До того ж і Пратер, і підприємство директора Потцло-ха готувалися до довгої зимової сплячки.

Потцлох потиснув Штайнерові руку.

— Ми, мандрівні люди, звикли до прощань. Колись та зустрінемося знову.

— Авжеж.

— Ну, з Богом. — Потцлох поправив рукою пенсне. — Щасливо вам перезимувати. Я не люблю прощальних сцен…

— Я теж, — відповів Штайнер.

— А знаєте, — Потцлох примружив очі, — це все справа звички, до всього звикаєш. Коли так багато приймаєш і знову відпускаєш людей, як оце я, зрештою звикаєш до всього. Так, наче переходиш від тиру до каруселі.

— Прекрасний образ! Від тиру до каруселі — а звідти знову до тиру! За такий образ вас полюбити можна!

Потішений компліментом, Потцлох усміхнувся.

— Між нами кажучи, Штайнере, ви знаєте, що в житті найстрашніше? Скажу вам по секрету: те, що згодом все стає справою звич-. ки. — Він знову почепив пенсне на перенісся. — Навіть так звані екстази!

— Навіть війна, — докинув Штайнер. — Навіть біль! І навіть сама смерть! Я знаю чоловіка, у якого за десять років померло чотири дружини. Тепер у нього п’ята. І та вже чахне. І що ж ви думаєте — він уже спокійно оглядається, шукаючи шосту. Все справа звички! Тільки до власної смерті не звикнеш.

Потцлох махнув самими пальцями руки.

— Про смерть ніхто ніколи не думає серйозно, Штайнере, навіть на війні. Інакше воєн не було б зовсім. Кожен завжди вірить, що смерть мине саме його. Адже так?