Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Миршавий свиснув. Потім запала важка тиша. Штайнер збирав зі столу свій виграш.

— Заграємо ще одну партію, — раптом твердо заявив чорнявий.

— На жаль, не можу, — відказав Штайнер.

— Ми зіграємо ще одну партію, — повторив чорнявий, войовниче задерши підборіддя.

Штайнер підвівся.

— Іншим разом.

Підійшовши до прилавка розплатитися, він тицьнув хазяїнові згорнену кілька разів сотню.

— Передайте, будь ласка, Фредові.

Той здивовано підвів брови.

— Фредові?

— Еге ж.

— Добре. — Хазяїн весело вишкірився: — Уклепалися хлоп’ята! Ловили карасика, а наскочили на акулу!

Штайнерові партнери вже стояли біля дверей.

— Ми зіграємо ще одну партію, — сказав чорнявий, загородивши вихід.

Штайнер зміряв його очима.

— Номер не пройде, пане сусідоньку, — цвіркнув миршавий. — По-вашому не буде, сер!

— Годі вже нам туман пускати, панове, — мовив Штайнер. — Війна є війна. Треба вміти часом і програвати.

— Нам не треба, — відрубав чорнявий. — Ми зіграємо ще одну партію.

— Або ж віддайте, що виграли, — докинув гладун.

Штайнер похитав головою.

— Це ж була чесна гра, — сказав він з іронічною посмішкою. — Ви ж знали, чого хотіли, і я теж знав, чого шукав. Бувайте здорові.

Спробувавши протиснутись між брюнетом і миршавим, він відчув тугі м’язи брюнета.

Тут підійшов хазяїн кав’ярні.

— У мене не бешкетують, панове!

— Я й не думаю бешкетувати, я хочу вийти, — озвався Штайнер.

— Ми теж підемо, — сказав брюнет.

Миршавий із брюнетом вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього — гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів на-двір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.

Штайнер уповільнив крок, а незабаром вийшов на люднішу вулицю. Перед вітриною якогось салону мод він зупинився й глянув на себе в скло. «Шулер і шахрай, — майнула думка. — Зате півпаспор-та є!» Кивнувши своєму відображенню, він пішов далі.

Керн сидів на мурованій огорожі старого єврейського кладовища й при світлі вуличного ліхтаря лічив свої гроші. Він цілий день ходив зі своїм крамом у районі Святокршизької гори. Це були бідні квартали, але Керн знав, що біднота жалісливіша й ніколи не кличе поліцію. Він уторгував тридцять вісім крон: день випав щасливий.

Керн сховав гроші й спробував розібрати напис на старовинному кам’яному нагробку, приваленому до муру біля його ніг.

— Рабі Ізраїль Лейб, померлий у стертому році, колись, напевне, вельми вчена людина, а нині жменька струхлих кісток під землею, — сказав він, прочитавши ім’я, — що ти мені порадиш? Удовольнитись і йти додому чи ризикнути ще, спробувати дотягти до п’ятдесяти крон?

Керн витяг п’ятикронову монету.

— Тобі, старий, це, певно, байдужісінько, правда? Ну що ж, спитаємо емігрантську долю — випадок. Герб — удовольнитись, решка — ризикнути.

Підкинувши монету вгору, він підставив долоню. Монета скотилася з руки й упала на нагробок. Керн сплигнув із муру й обережно підняв її.

— Решка! На твоєму нагробку! Отже, й ти радиш мені те саме, рабі! Ну, тоді вперед!

І рушив до найближчого будинку, немов у приступ на якусь фортецю.

На першому поверсі йому не відчинили. Він постояв трохи й піднявся вище. На другому поверсі до нього вийшла гарненька служниця; побачивши портфель, вона закопилила губу й мовчки зачинила двері в нього перед носом.

Керн піднявся ще вище. На третьому поверсі йому — тільки після другого дзвінка — відчинив чоловік у розстебнутій жилетці. Він обурено перебив Керна мало не на першому слові:

— Одеколон? Парфуми? Ну й нахаба! Ви що, читати не вмієте? Мені, наче навмисне мені, головному представникові парфумерної фірми Лео, ви посміли нав’язувати свій непотріб?! Геть звідси!

Він грюкнув дверима. Керн запалив сірника й прочитав латунну табличку. Дійсно, Йозеф Шимек сам продавав мило, одеколон і парфуми, тільки оптом.

Керн похитав головою.

— Рабі Ізраїль Лейб, — промурмотів він, — що це означає? Невже ми не зрозуміли один одного?