Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Це не детектив. Це підручник з неорганічної хімії.

— Он що! Так ви вчилися в університеті?

— Вчилась… У Вюрцбургу.

— А я в Лейпцигу. Я спершу теж возив із собою підручники. Хотілося нічого не забути. А згодом продав їх. Надто вони важкі, щоб їх носити; а за ті гроші купив одеколону й мила на продаж. З цієї торгівлі я тепер і живу.

Дівчина скинула на нього очима.

— Доброї ж ви додаєте мені одваги…

— Я зовсім не хочу віднімати її у вас, — квапливо мовив Керн. — У мене все було зовсім по-іншому. Я взагалі не мав ніяких документів. А ви ж, мабуть, таки маєте паспорт.

Дівчина кивнула.

— Паспорту мене є. Але його термін за півтора місяця скінчиться.

— Це нічого. Ви напевне зможете продовжити його.

— Навряд…

Дівчина підвелася.

— Ще сигарету? — спитав Керн.

— Ні, дякую. Я й так забагато курю.

— А мені один чоловік сказав якось, що сигарета в слушну хвилину буває часом цінніша за всі ідеали світу.

— Це правда. — Дівчина усміхнулась і раптом видалася Кернові надзвичайно гарною. Він дорого б дав, аби поговорити з нею ще, але не знав, як затримати її.

— Коли я можу чимось стати вам у пригоді, — швидко сказав він, — я буду дуже радий. Я в Празі своя людина, бо вже втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.

Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.

— Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. — Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.

Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.

— Іще раз, Штайнере, — сказав шулер Фред. — їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.

Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей — хіба що крадіжка або грабунок.

Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.

— Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво — це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? — Він подав Штайне-рові руку. — Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?

— Тридцять два шилінги.

— Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. — Фред поліз у кишеню й витяг стошилін-гову банкноту.

— Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові, він мене знає. Пам’ятайте ж: не зволікайте гру і стережіться, коли вам випадуть чотири дами. Ну, ні пуху вам, ні пера!

Штайнер узяв гроші.

— А коли я програю? Я ж не зможу їх вам віддати.

Злодій знизав плечима.

— Ну що ж, значить, пропадуть. Таке наше щастя. Але ви не програєте. Я цих хлопців знаю. Примітивні шахраї, невисокого польоту. Ви хвилюєтесь?

— Начебто ні.

— Це теж додає вам шансів. Адже їм невтямки, що ви їх наскрізь бачите. А поки вони це помітять, ви їх уже нагрієте, і викрутитись вони не зможуть. Ну, щасливо.

— На все добре.

Штайнер перейшов у кав’ярню навпроти. Дорогою він думав: «Дивна річ! Ніхто більше не довірив би мені й чверті тих грошей, що їх цей шулер дав мені, не задумавшись. Стара пісня… І слава Богу».

У кав’ярні за кількома столами грали в тарок. Штайнер сів біля вікна, замовив чарку горілки, неквапливо видобув гаманець, у який він напхав для товщини ще паперу, й простяг кельнерові сотню.

За хвилину до нього вже заговорив якийсь миршавенький чоловічок і запросив скласти компанію в покер, по маленькій. Штайнер із знудженою міною відмовився. Чоловічок почав його умовляти.

— У мене часу мало, — пояснив Штайнер. — Півгодини, не більше. Що ж це за гра…

— Ну, не кажіть! — миршавий усміхнувся, показавши щербаті зуби. — За півгодини, пане сусідоньку, люди цілі маєтки вигравали.

Штайнер скинув очима на двох компаньйонів миршавого, що сиділи за сусіднім столом. Один був гладкий, пикатий, лисий, другий чорнявий, весь зарослий, з великим носом.

— Якщо справді півгодини, — нібито вагаючись, сказав Штайнер, — то можна б і спробувати.

— Авжеж, авжеж! — зрадів миршавий.

— І я зможу покинути гру, коли схочу?

— Ну звичайно, пане сусідоньку, коли схочете!