Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття — він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.

На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп’ялося чиєсь чорне око.

— Хто там? — непривітно спитав жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.

— Ніхто тут не живе.

— Ну як же! Ви ж тут живете! — Керн прочитав табличку на дверях: — Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.

— Ну от…

— Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.

— Нема тут ніякого чоловіка.

Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже — батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.

— Як же його звуть, того чоловіка? — спитала жінка за дверима.

Керн підняв голову, сповнений нової надії.

— Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.

Око зникло. Забряжчав ланцюжок. «Фортеця, та й годі», — подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?

Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.

— Я хотів поговорити з паном Керном.

— Керном? Не знаю. Тут такого нема.

— З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.

— Та невже?! — жінка недовірливо дивилася на нього. — Це кожен може сказати.

Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.

— Ось, будь ласка, подивіться. Ім’я тут помилково написано інше, але прізвище — самі бачите…

Жінка перечитала весь папірець — це зайняло добру хвилину, — потім повернула Кернові.

— Родич?

— Родич. — Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.

Жінка врешті надумалась.

— Його тут немає, — сказала вона.

— Ну, добре, — мовив Керн. — Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі. «Бристоль». У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від’їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.

— Правда?

— Так. Готель «Бристоль», Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.

«Сили небесні! — думав Керн, спускаючись униз. — Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати».

Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.

— Ну як, знайшли батька?

На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.

— Ще ні, — відповів Керн з раптовою стриманістю. — Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.

— Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?

Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.

— Для нас це не дивина, — відказав Керн. — Для нас дивина — це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?

Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:

— Тридцять п’ять. — І додав: — Адже ж таке не щодня трапляється.

— Гаразд.

Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка — подивитися на цього юнака, який знайшов свого батька. Від збудження в неї грали під щоками жовна, ніби вона жувала щось невидиме.

— А знаєте, — згадав аптекар, — що я вам ще хотів сказати: одеколон цей дуже хороший. Справді, дуже хороший.

— Дякую! — Керн узяв пакунок. — Тоді я, мабуть, скоро прийду заберу решту.

Повернувшись до готелю, він у себе в номері розгорнув пакунок і переклав два флакони в портфель, додавши ще півдесятка брусків мила та кілька пляшечок дешевих парфумів. Він хотів зразу ж спробувати що-небудь продати.

Зачиняючи за собою двері кімнати, він побачив, що з сусіднього номера виходить молода дівчина, середня на зріст, у світлій сукні, з кількома книжками під пахвою. Спершу Керн не звернув на неї особливої уваги; він саме прикидав, яку ціну правити за одеколон. Але нараз йому подумалось: адже ж дівчина вийшла з тієї самої кімнати, до якої він забрів уночі. Він прикипів до місця. Йому здалося, що вона може впізнати його.

Але дівчина, не озираючись, спустилася сходами вниз. Керн почекав ще трохи, а тоді подався коридором навздогін за нею. Йому чогось раптом дуже схотілося побачити, яка вона з себе.