Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Повернувшись до готелю, він спитав портьє:

— До мене ніхто не приходив?

Той похитав головою:

— Ні.

— Точно?

— Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.

— Його я й не чекаю, — відказав Керн і пішов нагору.

Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.

У своєму номері він застав Рабе — чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.

— Ви вже лягаєте спати? — здивувався Керн. — Іще ж тільки дев’ята година.

Рабе кивнув.

— Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.

Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.

— А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам’ять. Оті, що в школі вчили.

— Вірші? — зчудовано перепитав Керн.

— Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:

Час уже лягти спочить,

Очі втомлені склепить.

Боже, ангели ясні Хай глядять мене у сні.

Може, нині був я злий —

Ти цей гріх із мене змий.

Отча ласка й Сина кров Всі гріхи змивають знов.

Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись У вечірнє вікно.

— Мене це заспокоює, — повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. — Не знаю сам чому, але заспокоює.

— Вірю, — погодився Керн.

— Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.

Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.

— А я не пам’ятаю віршів, — сказав він. — Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.

— Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.

Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться віддумки про нього.

— Якби знати, куди подітись увечері, — сказав він. — Чиста кара — оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки — як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, — теж не маю ніякої охоти.

Рабе сів на ліжко.

— А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам’ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.

Він стягнув шкарпетки з ніг.

— У кіно, — повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. — Ви знаєте людей тут у готелі? — спитав він Рабе.

Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.

— Знаю декого. А навіщо вам? — Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.

— Із оцього номера, праворуч нас?

Рабе подумав трохи.

— Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.

— Ні, мене цікавить не вона.

— Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, — озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. — А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!

Керн зашарівся.

— Дивина, — не вгавав Мариль. — Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші — ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?

— Прогорів начисто. Готові гроші втратив.

— Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.

— Та оце ж збираюсь, — відповів Керн. — Хочу піти в кіно.

— Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?

— Не знаю. Я ж із нею не знайомий.

— Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага — найперша окраса молодості.

— Гадаєте, вона піде зі мною?

— А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!

— Підіть у «Ріальто», — докинув Рабе зі свого ліжка. — Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.

— Марокко — це саме те, що треба, — підтвердив Мариль. — І для дівчат теж.