Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Стояв тихий, гарний вечір. Новобранці роздобули соломи й пішли. Фронт гуркотів, але день, здавалося, минув спокійно. Перед сараєм колись простилався розкішний газон; тепер він був переораний і перекопаний снарядами, проте де-не-де зеленіла трава, а обабіч доріжки навіть цвіли якісь квіти.

У саду, за березовою алеєю, Гребер виявив невеличку напівзруй-новану альтанку, звідки він міг стежити за сараєм. Він знайшов там навіть кілька книг у шкіряних оправах з потьмянілими золотими обрізами. Дощ і сніг їх попсували, вціліла тільки одна. Це була книга з романтичними гравюрами ідеальних ландшафтів. Підписи були французькою мовою. Гребер повільно гортав книгу. Поступово гравюри захопили його. Вони збудили в ньому якийсь болючий сум і безнадійну тугу, які не проходили навіть після того, як він закрив книгу. Він пішов березовою алеєю до ставка. Там, серед бруду й водоростей, сидів і грав на сопілці Пан. Одного рога в нього не було, але він усе-таки пережив революцію і війну. Як і книги, він належав до легендарних часів, часів перед Першою світовою війною. Тих часів, коли Гребера ще й на світі не було. Він народився після Першої світової, виріс у злиднях інфляції, серед неспокою повоєнних років і прозрів лише підчас нової війни. Він обійшов ставок, потім поминув альтанку і, повернувшись до сараю, пильно оглянув металеві двері. Колись вони стояли в іншому місці, не тут; їх приладнали сюди пізніше. Можливо, людина,' якій належав будинок і парк, колись сама чекала своєї смерті за цими дверима.

Стара жінка спала. Молода сиділа в кутку. Обидва чоловіки стояли і спостерігали, як заходить сонце. Вони глянули на Гребера. Молодиця дивилась просто перед себе. Старший росіянин стежив за Гребером. Гребер відвернувся і ліг на траву.

У небі пливли хмари. На березах щебетали пташки. Голубий метелик пурхав від однієї воронки до другої, з квітки на квітку. Потім прилетів ще один. Вони гралися і доганяли один одного. Гуркіт з боку фронту подужчав. Обидва метелики з’єдналися і в парі полетіли крізь гаряче, сонячне повітря. Гребер заснув.

Увечері новобранець приніс кілька порцій їжі для полонених. Це був розведений водою гороховий суп, що залишився від обіду. Новобранець зачекав, поки полонені поїли, і забрав миски. Греберові він приніс належні йому сигарети. їх було більше, ніж раніше. Погана прикмета. Краща їжа та збільшення пайка сигарет віщували важкі дні.

— Сьогодні ввечері нас муштруватимуть на дві години більше, — сказав новобранець. Він серйозно подивився на Гребера. — Бойове навчання, кидання гранат, багнетний бій.

— Командир роти знає, що робить. Він не стане мучити вас з доброго дива!

Новобранець кивнув. Він розглядав росіян, наче звірів у зоопарку.

— А це ж люди, — мовив Гребер.

— Так, росіяни.

— Добре, хай будуть росіяни. Візьми гвинтівку. Тримай її напоготові. Нехай жінки по черзі вийдуть надвір.

Гребер звелів через ґрати:

— Усім у лівий куток. Стара хай вийде. Потім вийдуть інші.

Старий росіянин щось сказав своїм. Вони послухались. Новобранець тримав гвинтівку напоготові. Стара підійшла. Гребер відчинив двері, випустив її і замкнув двері знову. Стара заплакала. Вона думала, що її розстріляють.

— Скажіть, що їй нічого не буде. Нехай справить нужду, — звернувся Гребер до старого росіянина.

Той переклав. Вона перестала плакати. Гребер із новобранцем завели її за ріг будинку, де вціліло дві стіни. Гребер почекав, доки вона вийшла звідти, і випустив молодицю. Та швидко, пружною ходою рушила вперед. З чоловіками було простіше. Він заводив їх за прибудову, не спускаючи з них очей. Молодий новобранець тримав гвинтівку напоготові, випнувши спідню губу, — втілення старанності й пильності. Він відвів останнього полоненого і замкнув за ним двері.

— Ну й хвилювався ж я! — зізнався він.

— Та ну? — Гребер відставив свою гвинтівку вбік. — Тепер можеш іти.

Він почекав, поки новобранець пішов. Тоді дістав свої сигарети і дав старому по одній на кожного. Запалив сірника й простягнув крізь ґрати. Усі закурили. Сигарети жевріли в напівтемряві й освітлювали обличчя. Гребер дивився на молоду росіянку і раптом відчув невимовну тугу за Елізабет.

— Ви добрий, — сказав старий, що спостерігав за поглядом Гре-бера, ламаною німецькою мовою і притиснув до ґрат обличчя. — Війну програно… для німців… Ви добра людина, — додав він тихо.

— Дурниці!

— Чому ні… нас випустити… і йти з нами?.. — Його зморшкувате обличчя на мить повернулося до молодої росіянки, потім назад. — Ходімо з нами… і Маруся… заховаємо… гарне місце… жити. Жити, — повторив він наполегливо.