Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Він ліг на подушку. Сили його, мабуть, геть вичерпались. Коли Гребер підійшов до дверей, Фрезенбург уже заплющив очі.

Гребер повертався у своє село. Бліда вечірня заграва ледве освітлювала небо. Дощ перестав. Грязюка просихала. На запущених полях буйно розрослися квіти і бур’яни. Фронт гуркотів. Кругом усе раптом стало зовсім чужим, усі зв’язки ніби обірвалися. Греберу було відоме це почуття: воно часто приходило до нього, коли він, прокинувшись серед ночі, не міг зрозуміти, де він. Ввижалося, ніби він випав із світу і сам ширяє десь у темряві. Це тривало недовго. Незабаром усе ставало на свої місця. Але щоразу залишалося непевне, дивне почуття, що колись він не знайде дороги назад.

Гребер цього не боявся, тільки ввесь стискувався і наче перетворювався на крихітну дитину, яку покинули в безмежному степу, звідки знайти дорогу назад неможливо. Він засунув руки в кишені й озирнувся. Знайома картина: руїни, необроблені поля, російський захід сонця, а з другого боку — тьмяні спалахи фронту. Звичайний пейзаж, і від нього крижаний холод безнадії стискав серце.

Він намацав у кишені листи від Елізабет. У них жило тепло, ніжність і солодке хвилювання любові. Але це не було спокійне світло, що освітлює затишний дім; це були оманливі болотні вогники, і що далі він ішов за ними, то глибше засмоктувала його трясовина. Він хотів засвітити це світло, щоб віднайти шлях назад; але він засвітив його до того, як було збудовано дім. Він засвітив його серед руїн, і воно не прикрашало їх, робило ще сумнішими. Там, на батьківщині, він цього не розумів. Він пішов за вогником, ні про що не розпитуючи, і ладен був повірити, що досить лише одного — йти за ним. Але цього було мало.

Він відмовлявся від правди, доки міг. Не так просто було її збагнути; все, на що він хотів покластися, що мало його підтримувати й надихати, ще далі відкидало його назад. Та цього було мало. Воно лише хвилювало його серце, але не підтримувало. Маленьке особисте щастя тонуло в бездонній трясовині загального нещастя і відчаю.

Він дістав листи Елізабет і почав їх читати; червоне призахідне сон — це освітлювало сторінки. Він знав їх напам’ять, але все-таки ще раз перечитував їх і знову відчував себе ще самотнішим, ніж раніше. Одне було надто коротким, друге тривало надто довго. Це була відпустка, а життя солдата вимірюється не відпусткою, а часом на фронті.

Він знову заховав листи. Він поклав їх разом із листами батьків, які одержав у канцелярії. Який сенс копатися в цьому? Фрезенбург мав рацію: все треба робити крок за кроком. Не варто братися за розв’язування світових проблем, коли тобі загрожує небезпека. «Елізабет! — подумав він. — 1Але чому я думаю про неї, як про втрату? Адже ось її листи! Вона жива!»

Село було вже близько — похмуре, покинуте людьми. Усі ці села виглядали так, немовби їх уже ніхто не збирався відбудовувати.

Березова алея вела до руїн білої хати. Там, мабуть, був сад, подекуди ще цвіли квіти, а біля занедбаного ставка стояла статуя. Це був Пан, він грав на сопілці, але ніхто не з’являвся на його святковий обід. Лише кілька новобранців зривали зелені вишні.

— Партизани!

Штайнбреннер облизав губи й подивився на росіян. Вони стояли посеред сільського майдану — два чоловіки й дві жінки. Одна з жінок була молода, кругловида і з широкими вилицями. Усіх чотирьох привели вранці.

— Вони не схожі на партизанів, — сказав Гребер.

— І все-таки це партизани. Чому ти вважаєш, що ні?

— Вони на партизанів не схожі. Це начебто прості селяни.

Штайнбреннер розсміявся.

— Якби судити тільки на вигляд, то злочинців узагалі не було б.

«Це правда, — подумав Гребер. — І ти сам — найкращий тому

приклад». Він побачив Рає, що саме підійшов.

— Що з ними робити? — спитав ротний командир.

— їх упіймали тут, — сказав фельдфебель. — Треба зачинити, доки надійде наказ.

— У нас і свого клопоту, бачить Бог, повні руки. Чому б їх не відіслати в штаб полку?

Рає не сподівався на відповідь. Штаб полку тепер не мав певного місця. У кращому випадку звідти пришлють кого-небудь допитати росіян, а потім скажуть, що з ними робити.

— За селом є колишній поміщицький маєток, — доповів Штайнбреннер. — Там підвал із ґратами на вікнах і залізні двері з засувом.

Рає допитливо дивився на Штайнбреннера. Він знав, про що той думає. У нього росіяни, як завжди, зроблять спробу втекти, і він їх прикінчить. За селом це легко владнати. Рає озирнувся.