Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Атож.

— Єзус Христус, цо сєн стало? — захрипів раптом зі свого кутка поляк.

Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.

— Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, — буркнув чоловік із ліхтариком. — Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.

— Цо?

— О, знову — чуєте? — Керн метнувся до ліжка. — Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!

Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.

— Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! — Він зірвав із бильця свій одяг. — Вихід знаєш? — обернувся до Керна.

— Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.

— Ну, гайда! — Чоловіку сорочці тихенько відчинив двері.

— Матка Боска! — харчав поляк.

— Цить! Гляди, нас не викажи! — Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.

— Ось тут нагору! — шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.

Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:

— Стій! Руки вгору!

Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.

— Кругом! — скомандував голос. — Стати до вікна!

Утікачі підкорились.

— Поглянь, що там в них у кишенях, — сказав поліцейський з револьвером.

Другий обшукав одяг, що лежав долі.

— Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.

— Паперів нема?

— Листи якісь чи що…

— А паспорти?

— Нема.

— Де ваші паспорти? — спитав поліцай з револьвером.

— У мене немає паспорта, — відповів Керн.

— Ну, звісно!

Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.

— А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?

Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:

— Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! — І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: — Руки вгору!

Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.

— Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! — визвірився поліцай. — Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі ще раз зацідити?

— У мене немає паспорта, — сказав чоловік.

— У мене немає паспорта! — передражнив його поліцай. — Ну, звісно, в пана байстрюка немає паспорта! Я так і знав. Ну вдягайтеся, та мерщій!

Коридором, відчиняючи підряд усі двері, надбігло ще кілька поліцаїв. Один, у погонах, підійшов до затриманих.

— Що це тут у вас?

— Та ось, двох пташок злапали. Через горище хотіли випурхнути.

Офіцер зміряв обох затриманих поглядом. Він був зовсім молодий, вузьколиций; блідий, з невеличкими, акуратно підстриженими вусиками; від нього пахло перукарнею. Керн упізнав запах — одеколон 4711. Він трохи розумівся на цьому: колись його батько мав парфумерну фабрику.

— До цих двох ми придивимося пильніш! Візьміть їх у наручники, — наказав офіцер.

— Скажіть, невже віденській поліції дозволяється бити затриманих? — спитав чоловіку сорочці.

Офіцер звів на нього очі.

— Як ваше прізвище?

— Штайнер. Йозеф Штайнер.

— Безпаспортний, та ще й погрожує нам, — устряв поліцай з револьвером.

— Дозволяється ще й не таке, щоб ви знали, — відрубав офіцер.

— Збирайтеся, швидше!

Арештовані вдяглися. Поліцай вийняв наручники.

— Давайте-но руки, лебедики! Оце вам таки пасує. Наче за міркою зроблено.

Керн відчув на руках холодний дотик сталі. Це були його перші в житті кайдани. Іти вони не дуже заважали, але Кернові здавалося, наче в нього скуті не самі лише руки.

Надворі вже розвиднялося. До будинку під’їхали два поліційних автомобілі. Штайнер скривився.

— О, похорон за першим розрядом! Еге, синку?

Керн не відповів. Він силкувався якось сховати наручники під піджаком. На вулиці вже спинили свої візки кілька цікавих молочарів. У будинках навпроти повідчинялися вікна, й у темних отворах біліли обличчя. Захихотіла якась жінка.