Еріх Ремарк - Життя у позику

— Майже карусель, — сказав з усмішкою Клерфе до Ліліан. — Щось на зразок циркової акробатики. Ніде не можна розігнати авто бодай до половини максимальної швидкості. Де ти сидиш?

— На трибуні. Десятий ряд праворуч.

— Добре. Увечері ми будемо їсти лангустів у «Павільйон д’Ор» біля моря і попивати холодне вино. А завтра поїдемо до одного мого знайомого — він архітектор і зробить нам план перебудови дому. Дім буде світлий, з великими вікнами і сонячний.

Тренер гукнув щось Клерфе італійською.

— Починається, — сказав Клерфе застібаючи під шиєю білий комбінезон. Він вийняв з кишені шматок дерева і поплескав ним по авті, а відтак по долоні.

Ліліан поцілувала Клерфе, і виконала ритуальні забобони: буцім поплювала на авто і на комбінезон Клерфе і прошептала якесь заклинання, яке мало б викликати зворотну дію, відтак підняла руку з двома розчепіреними пальцями у напрямку шосе і боксів, де знаходилися інші авта, — це було «уеНМоге», спеціальне заклинання проти лихого ока. Коли Ліліан пішла до виходу, італійці-механіки дивилися на неї з німим обожнюванням. Йдучи, вона чула, як за її спиною молиться тренер:

— О, солодка крове Ісуса, і Ти, Матір Усіх Скорботних, допоможіть Клерфе і Фріджеріо.

У дверях Ліліан озирнулася. Дружина Маркетті й два інші водії сиділи вже з секундомірами і картками паперу на своїх місцях. «Мені не варто було його залишати», — подумала Ліліан і підняла руку. Клерфе засміявся і помахав їй у відповідь. Він здавався зараз зовсім молодим.

— А ви, всі святі, спаліть опони конкуренції більш-менш удвічі швидше, ніж наші! — молився тренер, після чого крикнув: — Готові до старту! Стороннім вийти!

Стартувало двадцять авт. Після першого кола Клерфе їхав на восьмій позиції, він не мав найкращого місця на старті і коли рушали, трішки забарився. Тепер він тримався за Мікотті, про якого знав, що той буде рватися до перемоги. Перед ними їхали Фріджеріо, Монті і Саккетті, перед вів Маркетті.

На четвертому колі Монті обігнав Саккетті на рівній дорозі, що вела вгору до казино, витискаючи максимальні можливості двигуна. Клерфе, який сидів йому на хвості, також розігнався і обігнав Саккетті перед самим тунелем. Коли виїхав з тунелю, побачив, як авто Мікотті починає диміти і відстає. Обігнав його і рушив у погоню за Монті. За три кола він догнав його на «шпильці» і причепився, як тер’єр, до його задніх коліс.

«Ще дев’яносто два кола і сімнадцять конкурентів», — подумав Клерфе, коли побачив друге авто, що зупинилося біля Мікотті. Тренер сигналізував йому, щоб він поки що не рвався вперед, мабуть Фріджеріо і Маркетті, які терпіти не могли одне одного, вирішили воювати між собою, замість підкорятися дисципліні і їхати колективно, і тренер хотів тримати Клерфе і Мейєра в резерві на випадок, якби лідери потрощили свої авта.

Ліліан бачила, що уся зграя мчала повз трибуни частіше, ніж кожні дві хвилини. Швидкість, з якою це відбувалося, робила в її очах перегони ще безглуздішими. Щойно авта були ще тут, але досить було на секунду відвернутися, як вони знову з’являлися на тому ж місці, тільки в дещо іншому порядку; здавалося, вони не пропадали з овиду, а просто пересувалися назад і вперед, мов скельця в магічній камері. «І як тільки вони можуть порахувати ці сто кіл»! — подумала Ліліан, а потім згадала тренера, який молився, пітніючи і проклинаючи, і показував гонщикам таблички та прапорці, увесь час міняючи їх відповідно до якогось секретного коду.

Після сорока кіл вона хотіла вже йти. Мала враження, що повинна тепер, саме зараз, виїхати — перш ніж перегони закінчаться. Перспектива стеження за наступними шістдесятьма колами з невеликими переміщеннями на трасі здалася їй марною тратою часу, такою ж, як і час, змарнований до її від’їзду з санаторію. У неї в торбинці лежав квиток до Цюріха. Ліліан купила його вранці, коли Клерфе востаннє об’їжджав дистанцію. Квиток був на післязавтра. Цього дня Клерфе повинен був відлетіти до Рима. За два дщ він збирався повернутися. Літак Клерфе відлітав уранці, потяг від’їжджав увечері. «Я вислизаю, як злодій, — подумала, — як якийсь зрадник. Так само, як в санаторії я хотіла вислизнути від Боріса. А врешті все ж мусила відбути розмову з Борісом, але що це дало? У таких випадках завжди звучать фальшиві слова, люди завжди брешуть, бо правда тоді — безглузда жорстокість, а потім вони відчувають гіркоту і відчай, бо не зуміли розлучитися інакше, бо останні спогади, які їм залишилися, — це спогади про сварки, непорозуміння і ненависть».