Еріх Ремарк - Життя у позику

Незрячими очима дивилася на чудесний краєвид. Над шосе линув сильний запах квітів.

— Чому ти плачеш? — запитав роздратовано Клерфе. — Бігме, ти не маєш жодної причини для плачу.

— Так, не маю.

— Ти зраджуєш мене з якоюсь, тінню, — сказав з гіркотою. — І ти плачеш!

«Так, — подумала, — але ця тінь не зветься Боріс. Сказати йому, як зветься? Але тоді замкне мене в лікарні, а перед дверима поставить на варті кохання, щоб мене заопікували на смерть, за молочними шибами, оточену запахом дезінфекції, доброї волі і нудотним смородом людських випорожнень».

Глянуланаобличчя Клерфе. «Ні, - подумала, — тільки не в’язниця кохання, проти якої не можна збунтуватися, залишається лише втеча! Феєрверк згорів, не варто порпатися в попелі».

Авто в’їхало у двір готелю. Якийсь англієць в купальному плащі спускався на пляж. Клерфе допоміг Ліліан висісти, не дивлячись на її.

— Тепер ти рідко бачитимеш мене, — сказав Клерфе. — Завтра почнуться тренування.

Він перебільшував, перегони мали відбуватися в межах міста, і тренування були неможливими. Вулиці можна було перекрити для руху тільки на час самих перегонів, тренування зводилося до того, що гонщики проїжджали дистанцію і запам’ятовували, де їм доведеться перемикати швидкості.

Ліліан раптом уявила собі усе, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим, і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона ні. У коханні не було повернень, ніколи не можна було починати заново. Те, що відбувалося, залишалося в крові. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею. А того, що було між ними, не вдасться повернути так само, як і час. І ні жертви, ні готовність на все, ні добра воля

— ніщо не може допомогти, такий похмурий і безжальний закон любові. Ліліан знала його, тому хотіла відійти. Решта життя була для неї усім її життям, а в житті Клерфе то була тільки дуже маленька частка. Тому все залежало від неї, а не від Клерфе. У них було надто нерівне становище, те, що для нього було тільки епізодом, незважаючи, що він сам у це не вірив, для неї було кінцем. Вона не могла жертвувати собою і була у цьому переконана. Не відчувала ні печалі, ні смутку, навіть на це вона мала замало часу, але відчувала ясність, що нагадує ясність світанку. І коли ця ясність з’явилася, зник останній туман непорозумінь. Усвідомила собі маленьке, виразне щастя, яке виникало з прийняттям рішення. А разом з ним — о диво! — повернулася ніжність до Клерфе, але вже не була небезпечною.

— Жодне з твоїх тверджень не є справжнє, Клерфе, — сказала зміненим голосом. — Жодне! Забудь про це! Все це неправда! Все!

Побачила, що його обличчя посвітліло.

— Ти зостанешся зі мною? — поцікавився швидко.

— Так, — відповіла. Протягом цих останніх днів вона не хотіла більше жодних сварок.

— Ти розумієш врешті, чого я хочу?

— Так, я розумію, — відказала і усміхнулася.

— Ти вийдеш за мене?

Не відчув її вагання.

— Так, — сказала. Бо й це було для неї тепер байдуже. Клерфе уважно придивлявся до неї.

— Коли?

— Коли захочеш. Восени.

Він помовчав.

— Нарешті! Нарешті! Ти ніколи про це не жалітимеш, Ліліан!

— Я знаю.

В одну МИТЬ усе змінилося.

— Ти втомлена! Ти мусиш бути смертельно втомлена! Навіщо нам це все було? Ти мусиш спати, Ліліан! Ходи, я відведу тебе нагору.

— А ти?

— Я візьму приклад з того англійця, скупаюся, а тоді проїдуся вулицями, перш ніж почнеться рух. То тільки рутина, я знаю цю трасу. — Він стояв на порозі. — Але ж я ідіот! Я програв більш, ніж половину з того, що раніше виграв! Зі злості!

— Я виграла.

Ліліан кинула на стіл торбу з жетонами.

— Я не рахувала їх.

— Завтра знову виграємо. Ти підеш зі мною до лікаря?

— Так. А зараз я мушу спати.

— Спи до полудня. Потім щось з’їмо і знову підемо спати. Я безмежно тебе кохаю!

— Я тебе також, Клерфе.

Обережно зачинив за собою двері. «Вперше так, мовби виходив від хворої», — подумала і виснажена сіла на ліжку. Вікно було відчинене. Вона бачила, як він сходить на пляж. «Після перегонів, — подумала. — Я спакуюся і після перегонів виїду, коли йому доведеться вирушити до Рима. Ще цих кілька днів». Вона не знала, куди поїде. Зрештою, байдуже. Просто мусила відійди.

Кожне коло мало трохи більше трьох кілометрів, але траса бігла вулицями Монте-Карло, якраз центром міста, у багатьох місцях вона була така вузька, що ледве вистачало місця для обгону, складаючись переважно з закрутів, подвійних віражів, закосів у формі шпильки і під гострим кутом. Треба було проїхати сто таких кіл — понад триста кілометрів, а це означало, що гонщик мусить десятки тисяч разів перемикати швидкості, гальмувати, рушати з місця, знову перемикати швидкості, гальмувати і знову рушати.