Еріх Ремарк - Життя у позику

Чорне покривало шуму висіло далі над містом, коли вона їхала до лікарні. їй вдалося знайти тільки бричку, оздоблену прапорцями і кольоровими стрічками, з конем в солом’яному капелюсі на лобі.

— Це триватиме довше, ніж зазвичай, мадемуазель, — сказав візник. — Муситимемо зробити великий об’їзд. Вулиці перекриті. Перегони, ви ж розумієте.

Ліліан кивнула. Вона сиділа закутаною в біль, який не здавався болем, а тупими тортурами, що були мовби приглушені якимись наркотиками. Усі її почуття, окрім слуху і зору, були майже паралізовані, вона бачила авта і виразно, несамовито гостро чула рев моторів, і це було нестерпно. їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Вона давала ці обітниці, не думаючи, автоматично, так, як кидають камінці в ставок.

— Пан Клерфе в операційній, — сказала сестра в приймальній кімнаті.

— Я можу почекати? — поцікавилася. Медсестра показала їй на двері. Ліліан зайшла до приміщення, де росли натомлені декоративні рослини, лежали старі ілюстровані журнали, і мухи дзижчали довкола липучки, що звисала над столом зі стелі. Ревіння моторів долинало і сюди, хоч і було приглушеним, наче десь далеко скаженіли барабани.

Час став липким, як та липучка, на якій мухи вмирали повільною смертю в муках. Ліліан вдивлялася в розтріпані журнали, відкривала їх і закривала, пробувала читати, але не могла, вставала і підходила до вікна, сідала знову. У покої висів запах страху, який добувався тут з безлічі людей за тривалий час. Пробувала відчинити вікно, але відразу його затраснула, бо рик двигунів миттєво увірвався всередину зі ще більшою силою.

За якийсь час Ліліан напружила слух. Щось змінилося.

Відчувала це в потилиці. Напруженість спала, неначе щось ослабло. За хвилю вона зрозуміла, що то тиша. Затихнув рик двигунів. Перегони закінчилася.

За чверть години побачила, що під’їжджає і зупиняється відкрите авто з тренером і двома механіками. Медсестра ввела їх до залу очікування. Стояли з опущеними головами.

— Уже щось відомо? — запитала Ліліан.

Тренер вказав на наймолодшого механіка.

— Він був при тому, як його витягнули.

— Кров йому текла з рота, — сказав механік.

Ліліан поглянула на нього. Що за жахлива помилка! Кровотеча була її сферою, а не Клерфе.

— Яким чином міг дістати кровотечу? — поцікавилася.

— Кермо врізалося йому в огрудину, — сказав механік. Ліліан повільно похитала головою.

Тренер підійшов до дверей.

— Погляну, де лікар.

Ліліан чула, як провадить з сестрою розмову. їхні голоси від звучали, і знову настала гаряча тиша, в якій дихали обидва механіки, і дзижчали мухи.

Повернувся тренер. Зупинився в дверях. Його очі здавалися незвичайно білими на тлі загорілого обличчя. Кілька разів він порухав вустами, перш ніж промовив.

— Клерфе помер, — сказав нарешті. Механіки витріщили на нього очі.

— Його оперували? — поцікавився молодший механік. — Напевно погано його прооперували.

— Не оперували його. Помер раніше.

Усі троє поглянули на Ліліан. Вона не рухалася.

— Ви бачили його? — поцікавилася з великим зусиллям.

— Краще, щоб ви його тепер не бачили, — відказав тренер. — Завтра зможете його побачити. Лікарі. Ви б його не розпізнали. Краще приходьте завтра. Можемо вас завезти до готелю.

Ліліан підвелася.

— Чому я б його не розпізнала?

Тренер помовчав.

— Обличчя, — пояснив нарешті. — Сильно понівечене. Кермо зім’яло йому огрудину. Лікар вважає, що він нічого не відчував. Це настало миттєво. Він відразу втратив свідомість і вже не отямився. Думаєте, — сказав голосніше, — що нас це не потрясло? Ми знали його довше, ніж ви!

— Так, — відказала Ліліан. — Ви знали його довше, ніж я.

— Я не те мав на увазі. Я мав на увазі, що завжди є так, коли хтось вмирає: раптом його нема. Він уже нічого не промовить. Хвилину тому ще був, а потім раптом його нема. Хто ж то може збагнути? От я й кажу, що й нам нелегко. Стоїш і не можеш нічого второпати. Розумієте, що я маю на думці?

— Так, розумію.

— Тоді ходімо з нами, — сказав тренер. — Відвеземо вас до готелю. Вистачить на сьогодні. Завтра ви зможете його побачити.

— А що я робитиму в готелі? — запитала Ліліан. Вони знизали плечима.

— Раджу вам викликати лікаря, щоб дав вам заспокійливий укол. Сильний заштрик, щоб ви спали собі до ранку. Ходімо! Тут не можна вже нічого зробити. Він не живе. Ми всі не можемо вже нічим зарадити. Коли хтось помер, то кінець, не можна вже нічого зробити. — Він ступив на крок ближче і поклав їй руку на плече. — Ходімо! Мені це знайоме. Господи, таке для мене не вперше! Але, до дідька, це завжди вперше!