Еріх Ремарк - Життя у позику

— Дивно, але поки не забуваєш, що падаєш і падаєш, ніщо не безнадійне. Життя, здається, любить парадокси — коли людина думає, що цілковито безпечна, тоді завжди смішна і в будь-який момент загрожує їй падіння — але коли знаєш, п$о усе пропало, життя задаровує тебе. Зовсім не конче цим перейматися — успіх ходить за людиною як собака.

Клерфе сів біля неї.

— Звідки ти це все знаєш?

— Так собі тільки балакаю. Це тільки напівправда — як і все.

— Кохання також?

— Що кохання має спільного з правдою?

— Нічого. Воно її протилежність.

— Ні, - сказала Ліліан і встала. — Протилежністю кохання є смерть, і кохання — це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання. — Вона вбрала через голову сукню.

— Але й це лише напівправда. Бо хто знає що-небудь про смерть?

— Ніхто — тільки з тією різницею, що вона є протилежністю життя, а не кохання, хоча й це сумнівно.

Ліліан розсміялася. Клерфе був знову такий, як і колись.

— Знаєш, чого б я хотіла? Жити водночас десятьма життями.

— Навіщо? Адже завжди було б тільки одне, Ліліан. Це так само, як шахіст, який грає проти десяти різних партнерів, насправді завжди розігрує лише одну партію — свою.

— До цього я теж дійшла. Але не так, як ти думаєш. Я хотіла б вивернути своє життя догори дном. Я хотіла б тепер пережити день або годину зі свого п’ятдесятого року життя, потім годину з тридцятого, потім годину з восьмидесятого — всі в один день, саме так: не хочу жити рік за роком, прикована до ланцюга часу.

— Як на мене, ти змінюєшся досить швидко. Куди підемо на вечерю?

Зійшли сходами. «Він не розуміє, про що мені йдеться, — думала Ліліан. — Вважає, що то якийсь мій каприз, не відчуває, що я хотіла б тільки випросити від цього світу бодай кілька днів з тих, які ніколи не проживу. В кожному разі — зате ніколи не буду вісімдесятирічною сварливою баберою, і мене обмине доля старіючої жінки, яку не хоче більше бачити її коханець і від якої він з острахом сахається, зустрівши її за багато років, а я залишуся молодою в пам’яті мого коханого і завдяки цьому буду сильніша, ніж усі жінки, які будуть жити і старіти після мене».

За дві години вони повернулися до готелю.

— Достатньо на сьогодні, - сказав з усмішкою. — Ти потребуєш сну.

Поглянула на нього зі здивуванням.

— Сну?

— Спокою. Ти казала мені, що хвора.

Вона шукала на його обличчі затаєних ознак жарту.

— Справді так вважаєш? — поцікавилася нарешті. — Тільки не кажи мені, що я виглядаю втомленою.

З’явився нічний портьє, кривлячи обличчя в тямкій усмішці.

— Салямі на вечерю? Кав’яр? Шеф залишив не замкнений кав’яр.

— Якесь снодійне, — заявила Ліліан. — Добраніч, Клерфе.

Він притримав її.

— Зрозумій мене, Ліліан! Я не хочу, щоб ти перевтомилася і завтра зазнала нового приступу.

— У санаторію ти не був таким обережним.

— Тоді я думав, що за кілька днів виїду і ніколи тебе вже не побачу.

— А тепер?

— Тепер я жертвую кількома годинами, бо хочу тебе затримати так довго, як тільки зможу.

— Практично! — зауважила роздратовано. — Добраніч, Клерфе.

Поглянув на неї уважно.

— Прошу принести нагору пляшку білого, — звернувся до портьє.

— Ходімо! — Клерфе взяв Ліліан під руку. — Я проведу тебе.

Вона похитала головою і вивільнилася.

— Знаєш, з ким востаннє я мала таку суперечку? З Борісом. Але у нього це виходило краще. Ти правий, Клерфе. Буде просто чудово, якщо і ти раніше ляжеш спати. Тобі треба відпочити перед перегонами.

Тепер уже він роздратовано видивився на неї. Повернувся портьє з пляшкою і двома келихами.

— Ми не хочемо вже вина, — сказав Клерфе.

— Я хочу.

Ліліан взяла від офіціанта пляшку, сховала її під пахву і забрала келих.

— Добраніч, Клерфе. Нехай нам сьогодні не сниться, що ми падаємо в діру, яка не має дна. Краще нехай тобі насниться Тулуза!

Вона помахала йому келихом і рушила нагору. Клерфе стояв, поки не зникла йому з очей.

— Коньяк, пане? — запитав портьє. — Може, подвійний?

— Для вас! — відказав Клерфе і тицьнув йому в руку кілька банкнот.

Йшов уздовж набережної. «Боріс, — думав роздратовано. — Цього тільки бракувало!» Вітер приніс запах Сени. У дихаючій темряві чорніло кілька барок. З однієї з них добігали зойки гармонії.

Вікна в покої Ліліан були освітлені, але зашторені. Клерфе бачив її колихливу тінь на тлі вікон. І хоч вікна були відкриті, вона з них не визирала.