Еріх Ремарк - Життя у позику

раптом говорити як він, але він не Боріс.

— Я маю на Рив’єрі поганенький невеликий будиночок.

Вона бачила в дзеркалі його обличчя і його руки на своїх плечах.

— Ти демонструєш справді несподівані якості.

— Його можна перебудувати, — сказав Клерфе.

— Ти не можеш його продати?

— Я б хотів, аби ти спочатку його оглянула.

— Добре, — сказала, раптом роздратована. — Коли ти будеш в готелі, скажи послати мої валізи.

— Я сам їх привезу.

Клерфе вийшов. Ліліан сиділа далі, дивлячись на гаснучий вечір. Біля берега ріки розташувалися рибалки. Кілька клошарів готували собі вечерю на мурах набережної. «Які дивні шляхи вибирає іноді почуття, яке ми звемо коханням, — думала вона. — Леваллі якось сказав, що за спиною юної вакханки завжди можна розрізнити тінь хазяйновитої матрони, а за спиною усміхненого героя — бюргера зі стабільним доходом. Це не для мене». Але що раптом сталося з Клерфе? Хіба вона полюбила його не за те, що він цінував кожну мить, мовби та була останньою в його житті? Тулуза! Вона засміялася. Ліліан ніколи не говорила про свою хворобу, вважаючи, що в хворому завжди є щось відразливе для здорового. Але зараз вона зрозуміла, що буває і навпаки: здоровий може здаватися хворому вульгарним, як якийсь нувориш збіднілому аристократові. У неї було таке відчуття, немов Клерфе покинув її, немов якимсь дивним чином залишив її, а сам перейшов на той бік, де було широко і просторо і який був недосяжним для неї. Клерфе перестав бути пропащою людиною, у нього раптом з’явилося майбутнє. На свій подив Ліліан помітила, що плаче безгучно, але не почувалася нещасною. Просто їй хотілося утримати усе це трохи довше.

З’явився Клерфе з валізами.

— Як ти могла так довго витримати без своїх речей?

— Я замовила собі нові. З сукнями це дуже просто.

То була неправда, але вона раптом усвідомила, що має для цього причину. А навіть дві: мусила відсвяткувати те, що у Венеції їй вдалося уникнути смерті, і мусила бути марнотратною, щоб продемонструвати свій протест проти пропозиції Клерфе, який хотів її пошлюбити і оселитися в Тулузі.

— Я не міг би тобі подарувати кілька суконь? — запитав Клерфе.

— Я поки що доволі заможний.

— Добре, ти можеш мені одну подарувати. Коли ти знову їдеш?

— Звідки ти знаєш, що я мушу знову їхати? Ти стежиш за календарем перегонів?

— Ні. Але в нашому випадку ніколи невідомо, хто кого покидає.

— Усе зміниться.

— Але ж не раніше кінця року?

— Одружитися можна і раніше.

— Відсвяткуймо передусім повернення і прощання. Куди ти мусиш їхати?

— До Рима. А потім на «Перегони Тисячі Миль» через цілу Італію. За тиждень. Ти не можеш поїхати зі мною.

— Ти виграєш?

— «Мілле Мілліа» — це перегони для італійців. Торріані і я їдемо тільки як третій екіпаж. Про всякий випадок, якби щось сталося.

— Яку сукню вбрати? — запитала Ліліан.

— Одну з тих, якібулиу мене у полоні. Каюся. Я порозвішував твої сукні, щоб тебе заманити, наче якийсь чаклун. Я навчився цього від тебе. То була чорна магія, і крім того певна потіха. Жінка може покинути чоловіка, але ніколи не залишить своїх вбрань.

Ліліан уважно роздивлялася в дзеркалі свої очі.

— Отже, з тобою були мої тіні.

— То не були твої тіні, а лише скинуті і залишені зміїні шкіри.

— Я б швидше подумала, що з тобою була інша жінка.

— Я пробував і це. Але ти зіпсувала мені апетит наінших жінок. В порівнянні з тобою вони виглядають як кепські кольорові репродукції на тлі «Танцівниці» Деґа.

Ліліан розсміялася.

— Як одна з тих негарних, товстих ляльок, яких він завжди малював?

— Ні. Як один малюнок, який Леваллі має в себе вдома. Ти бачила його — танцівниця в привабливому русі, але її обличчя позначене лише згрубша, так що кожен може доповнити її обличчям з власних мрій.

Ліліан відклала помаду.

— Завжди мусить залишатися вільне місце. Правда? Коли усе вивершене до кінця — нема вже місця на уяву. Це ти мав на увазі?

— Авжеж, — визнав Клерфе. — Людина знаходить себе тільки у власних мріях — ніколи в мріях когось другого.

— Знаходить себе або губить.

— Одне і друге. Так як інколи сниться незадовго до пробудження — що людина падає і падає в бездонну діру. Тобі відомо це?

— Так, — відповіла Ліліан. — Снилося мені це майже кожного полудня в санаторії, коли ми відбували те, що Крокодилиця називала сієстою, тобто післяобідню дрімоту, з якої доводилося випадати, як камінь, що летів у прірву. Ще є вино?

Клерфе приніс келих. Ліліан обняла його за шию.