Еріх Ремарк - Життя у позику

Думав про Ліліан і про «Тарґа Флоріо». Тоді забув про неї і її ненавидів, бо під час перегонів раптом подумав про неї знову і тому не міг зосередитися. Перегони були важливішими, ніж вона. Тепер було інакше. Не був уже певний і думав про неї, але не розумів, що це залежить тільки від його волі. Дідько зна, чи є ще вона в Парижі. Вранці розмовляв з нею по телефону, але в пануючому тепер шумі ранок здавався нескінченно віддаленим.

Авто виїхало повільно з Ринку і зупинилося. Тепер увесь день, що залишився, і частину ночі найважливішою людиною на світі стане для них судця з секундоміром в руках. «Так повинно було бути, — подумав Клерфе. — А вийшло не так. Надто багато я думаю про Ліліан. Краще б я посадив за кермо Торріані, але тепер вже запізно».

Стартер змахнув прапорцем і авто блискавично рвонуло з місця. Пролунали вигуки юрби.

…Ліліан повернулася до готелю. Відчувала, що має температуру, але вирішила її зігнорувати. У неї часто піднімалася температура, часом на градус, часом більше, і вона знала, що це означає. Поглянула в дзеркало. «Зате вечорами виглядаєш не такою змученою», — подумала вона і усміхнулася. Ліліан згадала про нову хитрість, винайдену нею, завдяки ній підвищена температура перетворилася з ворога в щовечірнього друга, який надавав її очам блиск, а обличчю — ніжне пожвавлення.

Коли відступила від дзеркала, побачила на столі телеграму від Клерфе: «Стартуємо за 15 хв. Потоп. Не відлітай, Фламінго». Пролунав стукіт. За дверима стояв портьє.

— Я приніс радіо, мадемуазель. Ви легко упіймаєте на ньому Рим і Мілан. І тут ще одна телеграма.

«Скільки він їх ще пришле? Найкраще, якби в сусідньому покої посадив детектива, щоб мене контролювати».

Довго сиділа у тиші. Врешті перекрутила кружальця радіо, звучали новини. Рим увірвався до кімнати потоком слів і галасом з назвами відомих і невідомих місцевостей і міст — Мантуя, Равенна, Болонья, Аквіла, — з годинами і хвилинами, зі збудженим голосом диктора, який трактував виграні хвилини, мов святий Ґрааль, водночас описуючи біснувату гонитву, що має на меті здобуття кількох секунд, але люди гналися там не за життям, вони боролися за те, щоб по мокрій трасі з десятьма тисячами закрутів і натовпом, що верещить, бути на кількасот метрів раніше в якомусь місці, яке за секунду треба було покинути, то була шалена гонитва, мовби людину переслідувала атомна бомба. «Чому я цього не розумію? — думала Ліліан. — Чому я не відчуваю нічого з ентузіазму мільйонів людей, які цього вечора і цієї ночі вишикувалися уздовж доріг Італії? Чи я не повинна відчувати це глибше? Чи моє власне життя не нагадує перегони? Хіба я сама не мчу вперед, прагнучи якомога більше увірвати від долі, і хіба не женуся за примарою, яка утікає, мов штучний заєць від зграї хортів?»

«Флоренція, — повідомив голос в радіо тріумфальним тоном і почав називати по черзі години і хвилини, прізвища і марки авт, середні показники і максимальні швидкості, після чого додав з гордістю: — Якщо водії так їхатимуть і далі, то досягнуть Брешії в рекордний час».

Ця фраза потрясла Ліліан. У Брешії! І знову вони опиняться в маленькому провінційному містечку, там саме, звідки вирушили.

Знехтувавши смертю, вони цілу ніч мчатимуть з нерухомими, вкритими кіптявою обличчями, а вдосвіта їх звалить з ніг страхітлива втома, але вони мчатимуть далі і далі, мовби йшлося про найважливішу річ на світі — а все тільки для того, щоб повернутися до малого провінційного міста, з якого виїхали! З Брешїї до БрешШ

Вимкнула радіо і підійшла до вікна. З Брешії до Брешії! Чи є промовистіший символ безглуздості? Чи життя для того дарувало їм такі дива, як здорові легені і серце, такі незбагненні хімічні фабрики, як печінка і нирки, а також білу м’яку масу в черепі, яка ще фантастичніше, ніж усілякі зіркові системи, — лише для того, щоб ризикували і, якщо матимуть щастя, вернулися до Брешії? Що за жахлива дурість!

Дивилася на вервицю авт, що безперервно сунули уздовж набережної. Хіба не усі вони їхали з Брешії до Брешії? З Тулузи до Тулузи? Від самовдоволення до самовдоволення? Від самообману до самообману? «І я також! — подумала. — Мабуть, я також! Але де моя Брешія?» Згадала санаторій. Там не було жодної Брешії. Ані Брешії, ані Тулузи. Там була тільки безголоса, невблаганна боротьба, боротьба за змогу дихати на цій межі, за якою нема вже нічого. Там не було самовдоволення і самообману. «Що я зробила? — подумала. -1 що я роблю?» Тінню проникло у вікно передчуття, що зробила якусь помилку, непоправну помилку, якої неможливо було уникнути.