Еріх Ремарк - Життя у позику

Ґастон зиркнув у стравопис.

— Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

— Тільки для скнар. Зараз ними усі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще хочу куряче філе.

— Чи то не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку. Вам давали у санаторії вівсянку?

— Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку шато Лафіт. А може, ти не любиш?

— Я не можу собі на таке дозволити. Дуже я зубожів, моя люба Ліліан.

— Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною. Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.

— Тьху, до дідька! — заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом. — Що за образ! Іце, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу скуштувати твоїх морських їжаків?

Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.

— Я влаштую для тебе невелике прийняття. Прийдеш?

— Ні, якщо то буде чаювання або коктейль-паті.

— То буде обід. Я маю також кілька пляшок вина — лише кілька, але вони не поступляться цим отут. З тебе вийшла чудова дівчина, Ліллі. Але гостра! Гостра! Твій батько таким не був.

«Гостра, — подумала Ліліан. — Що він називає гострим? Чи справді я така? А може, у мене просто немає часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою добрих манер, яку називають тактом?»

Ліліан раптом згадала Клерфе. Усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, не дав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.

…У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив з Лідією Мореллі. Спочатку часто думав про Ліліан, але потім надовго про неї забув. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося йому рідко. Вона була, наче гарненький молодий цуцик, який перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші — схожа на Лідію Мореллі, але, ймовірно, не такою досконалою. Ліліан не мала ані скептичної мудрості Лідії, ані її жіночної безсердечності. Була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами — але не для нього. Повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Не хотів дозволити себе втягнути у щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива і надто недосвідчена.

Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа зателефонує до Ліліан і ще раз з нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема що пояснювати. Вочевидь, таки нема що пояснювати. Мабуть, сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже майже нічого не було між ними. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.

Того самого дня, що й він, їхала до Парижа Лідія Мореллі. Він їхав «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.

Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов’язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторію упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повні місяця і пригніченості блідих, безмісячних ночей з сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. Коли надійщли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по усій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну — поряд, так щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку і торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору і життя. Погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала і починала ходити по покою, часто гола, і сукні оточували и тоді як приятельки, звисали на своїх вішаках зі стін і з дверей шафи, натомість туфлі на тонких, високих каблуках, золоті, брунатні і чорні, стояли поруч рядком на комоді, мовби залишила їх зграйка дуже елегантних ангелів Боттічеллі, що відлетіли на коротке нічне богослужіння і повернуться на світанку. Тільки жінка може знати, скільки утіхи може ховатися бодай у капелюшку. Вона мандрувала уночі по кімнаті між своїми речами, любувалася парчею у сяйві місяця, вкладала на голову капелюшок і примірювала туфлі, а часом сукню, ставала в блідому світлі перед дзеркалом і уважно приглядалася до його матової фосфоризуючої поверхні, до свого обличчя, плечей, чи не випинаються кістки ключиці, до своїх грудей, чи не обвисли, і до ніг, чи з внутрішнього боку не з’явилися складки, що свідчать про схуднення. «Ще ні, - думала, — ще ні», — і продовжувала свою німу жахливу забаву: інша пара, туфель, хвилина в капелюшку, що невідомо яким чином взагалі тримається на голові, кілька штучок біжутерії, які уночі виглядали так, мовби мали якусь чародійну силу, і відображення в дзеркалі, яке усміхалося до неї і не задавало питань, а дивилося на неї так, мовби знало більше, ніж вона сама.