Еріх Ремарк - Життя у позику

— Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий? А ги не боїшся смерті?

Ґастон помовчав, після чого тихо сказав:

— У тебе жахливі манери. Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.

Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.

— Ні, не розраховую. Я живу в готелі і ніколи не буду для тебе тягарем.

Трохи згодом за нею зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».

— Як відбулася ваша перша зустріч з тутешнім світом? — запитав він.

— У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. В кожному разі, вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.

Клерфе розсміявся.

— А під час війни усі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко усе забуває. Я теж намагався, але мені не зовсім вдалося.

— Може, я кохаю тебе саме тому?

— Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.

— Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?

— Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.

— Тоді чому я тебе кохаю?

— Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.

— Для кого?

— Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.

— Мене теж, — сказала Ліліан. — Мене також, Клерфе.

— В цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.

— Ти не настільки захоплений.

— Завтра я від’їжджаю. До Рима. Мушу потурбуватися про новий контракт.

— А я — до Баленсіаґи. Купити сукні. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.

Клерфе подивився на неї.

— Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?

— А що таке свобода?

Клерфе усміхнувся.

— Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода — це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.

— Коли повернешся?

— За кілька днів.

— Ти маєш коханку в Римі?

— Авжеж.

— Так я й думала. Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.

— А тепер?

— Тепер я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.

Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортового одягу, у неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.

Після параду манекенниць, що рухалися на худорлявих ногах, наче стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців, Ліліан вибрала п’ять моделей. Однак виявилося, що забрати їх одразу не вдасться, а щойно за три-чотири тижні.

— На жаль, ми потребуємо їх щодня, — сказала продавчиня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів.

Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом з ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

— Чудовий вибір, мадемуазель, — сказала продавчиня. — Сукні вам пасують так, мовби були для вас запроектовані. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купуєте щось, в чому вам гарно. Чи не так?

Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала дивилося на неї троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила у дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.

— Шикарно! — сказала продавчиня. — Чому Лусіль не вміє цього так носити?

— Хто така Лусіль?

— Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.

«Чому вона мала б це саме так носити? — подумала Ліліан.

— Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж і матиме дітей, і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».

Врешті вони погодилися пошити деякі сукні за два тижні. Але два тижні — то для неї, як два роки.

Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Біля неї поралася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Ліліан стояла непорушно і бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те, її глибоко змінювало.