Еріх Ремарк - Життя у позику

— Стоп! Так легко вам не викрутитися. Коли б ви не викликали мене на перегони, я був би їхав спокійно.

— Якби та коби… у вас проблеми з умовним способом, — сказав Клерфе. — Краще звалити усе на програну війну.

Чоловік глянув на номерні знаки авта Клерфе.

— Французькі! І як я тепер поверну свої гроші? — Він почав розмахувати олівцем і клаптиком паперу, тримаючи їх у лівій руці. — Ваш номер! Прошу мені його записати! Хіба ви не бачите, що я не можу писати лівою рукою?

— То навчіться. Я мусив навчитися гірших речей.

Клерфе знову сів до авта. Чоловік не відставав.

— Ви хочете втекти від відповідальності. Хочете мене залишити на дорозі під дощем?

— Авжеж. Бо це двомісне авто. Дихайте глибоко, дивіться на гори, дякуйте Богові, що ще живі, і думайте про те, що кращі люди, ніж ви, мусили померти.

У селі вони знайшли автомайстерню і повідомили про аварію. Власник саме вечеряв, але облишив і прихопив з собою пляшку червоного вина. <

— Можливо, він потребуватиме трохи алкоголю, — сказав. — І я, либонь, теж.

Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином.

— Це доволі одноманітний відрізок, — сказав Клерфе. — Тягнеться до Локарно. Потім буде озеро. Ви втомлені?

Ліліан похитала головою. «Одноманітний! — подумала. — Втомлена! Чи цей здоровий шмат життя, що сидить збоку, не відчуває, що все в мені клекоче? Не розуміє, що зі мною робиться? Не відчуває, що застигла картина світу в мені раптом відтанула і зарухалася, і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що кажуть мокрі скелі і долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що ніколи я не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу у колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, але яка вже усвідомила, що усе триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре і срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне і Беллінцона. Назви, які, ледве з’явившись, вже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи і не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого усе висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям, і хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?»

- І як вам сподобалася ваша перша зустріч з життям? — запитав Клерфе. — Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Зустрінете ще багато схожих випадків.

— Це все ж різноманітність. В горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.

Перед ними вигулькнули раптом вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.

— За десять хвилин будемо на місці, - сказав Клерфе. — То вже Локарно.

Проторохтів трамвай, в останню мить загороджуючи їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивля-

ється до трамвая, мовби то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.

Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Перестало мжичити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.

— Де ми замешкаємо? — запитала Ліліан.

— Біля озера. У готелі «Тамаро». Після війни я мешкав тут цілий рік. Вранці побачите, чому.

Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.

— Ми відразу поїдемо вечеряти. Але під італійський кордон до ресторану «Джардіно».

Ліліан роззирнулась.

— Тут цвітуть гліцинії!

Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти і пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.

— Весна, — сказав Клерфе. — Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.

Авто їхало повільно уздовж озера.

— Мімози, — сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. — Цілі алеї. А цей пагорб зарослий ірисами і нарцисами.

Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир. Всередині не було людно. Вікна були відчинені, повівав лагідний вітерець.

— Ви тут мешкали? — запитала Ліліан. — Біля цього озера?

— Так. Майже рік. Після втечі з табору і потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на байдикуванні: сонце, ящірки на мурах, я лікувався тим, що годинами дивився на небо і на озеро, прагнучи усе забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!