Еріх Ремарк - Життя у позику

— У коханні ніхто не дорослий.

— Кохання, — сказала Ліліан. — Яке це ємке слово! І скільки усього в ньому криється! — Зиркнула на Лідію Мореллі. — Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо? Я хочу повернутися до готелю.

Клерфе нічого не відповів. «То кінець», — подумав. Вони проминули столик Лідії, яка вдала, що їх не бачить. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».

— Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.

— Ні. Ходімо ще до Пале-Роялю.

— Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?

— Дай спокій! Ходімо.

Вони пройшли аркою палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.

— Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.

— Що ти мав би мені пояснити?

— Вважаєш, що нічого? Я кохаю тебе.

— Бо я не роблю тобі сцен?

— Ні. То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.

— Я не роблю тобі жодної сцени. Ледве чи я знала б навіть, як до цього братися.

Стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.

— Я кохаю тебе, — повторив, узяв її за плечі і поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима і відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.

Втративши терпіння, він струснув нею.

— Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь як кам’яна статуя.

Вона випросталася і він пустив її.

— Навіщо тебе проганяти?

— Ти хочеш, щоб я залишився?

— Хотіти щось — це сьогодні таке важке слово, мовби з литого заліза. І що з цим робити? Чавун так легко тріскає.

— Я думаю, що все, що ти кажеш, це серйозно.

Вона усміхнулася.

— Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.

Він помовчав. Не знав, що має тепер зробити.

— Добре, я завезу тебе до готелю.

Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться, — думав. — Я розгублений і злий на неї і на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, я сам».

Зупинилися біля авта. У цей момент в дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того вона зі своїм товаришем мусили почекати, заки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що нема в цьому потреби. У той час, як він з товаришем Лідії розмовляли про погоду, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки і демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку — вона була старша за Ліліан, а крім того набагато спритніша і підступніша — але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброюючою наївністю і такою образливою пошаною, що марною виявилася уся тактика її суперниці. Лідія була викрита як неврастенічка і тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.

— Ваше авто, пане, — сповістив паркувальник. Клерфе виїхав з вулички і скрутив у найближчий провулок і сказав:

— То був вищий клас. Вона не знає, ким ти є, звідки походиш, ані де живеш.

— Якщо захоче, завтра може дізнатися у мого кравця. Вона упізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

— І тобі байдуже?

— Ще й як! — сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. — Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

— Я маю враження, що тобі все байдуже, чи ні? — поцікавився.

Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

— У певному дуже особливому сенсі — так.

«Я знаю, що помру, — думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. — І знаю це краще за тебе, ось в чому уся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. У нього було величезне бажання — зупинити машину і поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Почувався якось дивно обманутий і радше б виїхав на клумби з тюльпанами, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися відверто на нього.