Еріх Ремарк - Життя у позику

Ліліан блискавично обернулася.

— Чому ви завжди трактуєте нас як дітей? — запитала надміру розгнівано. — Ви справді дуадаєте, що ми віримо у все, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, — підсунула медсестрі рентгенівські знимки, — подивіться! Я розбираюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!

Медсестра поглянула на неї перелякано.

— Ви умієте читати рентгенівські знимки? Навчилися?

— Так, я навчилася. Часу я мала удосталь.

То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів» Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і власне хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.

— То не таємниця, — сказала спокійно. — Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене покращення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки у цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знимки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.

— Більшість би цього не витримали.

— Я б витримала. Однак ви мені не сказали — чому? — Ліліан здалося, мовби відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.

— Ви ж самі сказали, що вже знаєте, — відказала з ваганням медсестра.

— Звичайно, я знаю, що не покращилося, — сказала Ліліан із зусиллям. — Таке часто трапляється.

— Звичайно, — защебетала медсестра з полегкістю. — Завжди є коливання. Вгору і вниз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

— І весною, — сказала Ліліан. -І влітку. І восени.

— Маєте почуття гумору, — розсміялася медсестра. — Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті він знає все найкраще.

— Добре, так я й зроблю. Прошу не забути своєї сукні.

Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знимку

і сукню, вийде. Здавалося їй, мовби разом з нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кителя і» покою Мануели.

Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

— Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні уночі місяць уповні. Це традиційне свято в горах, в рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

— Мануела померла.

— Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів — і, мабуть, для Мануели також.

— Говорите, як Клерфе, — сказала недружелюбно Ліліан.

— Гадаю, з часом усі ми заговоримо, як Клерфе, — відказав спокійно Ґольманн. — В його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до других. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір? То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

— Клерфе їде сам? — поцікавилася, долаючи внутрішній опір.

— Так. То прийдете увечері?

Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Мусила обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

— А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? поцікавилася.

— Сьогодні увечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду за вами, — Ґольманн розсміявся. — На майбутнє я буду знову найслух-нйнішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.

— Що святкуємо?

— Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.

— Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?

- І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?

Ґольманн закрив за собою двері. Завтра. Завтра — але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє,майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде і санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м’який і лагідний, покриваючи все і повільно все притлумлюючи і душачи. «Не мене! — подумала. — Не мене!»

Хата рятувальників містилася висбко над селом, раз в місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж всієї ночі для учасників з’їзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.