Еріх Ремарк - Життя у позику

Тут усе його життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий в безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі на себе, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо і вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, - думала Ліліан, — тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»

— Ми почнемо сьогодні? — запитав Ріхтер. Ліліан похитала головою.

— Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.

«Що я вибовкую? — подумала заскочена. — Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забуто. Ліліан в замішанні встала зі стільця.

— Ви вже вилікувалися?

У захриплому голосі залунала така претензія, мовби Ліліан зрадила його довіру.

— Я не виїжджаю надовго, — додала поспішно. — Тільки на короткий час. Я повернуся.

— Всі повертаються, — прохрипів Ріхтер заспокоєно. — Всі.

…Тривога її не відпускала. Пополудні вдалося їй переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знимки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.

— Я можу його затримати на хвильку? — запитала Ліліан. Медсестра завагалася.

— Це всупереч правилам. Вже те, що я взагалі вам це показую, порушення.

— Професор майже завжди сам мені показує знимки і пояснює. Цього разу забув. — Ліліан підійшла до шафи і витягнула з неї сукню. — Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.

Медсестра зарум’яніла і приклала сукню до тіла.

— Я думаю, навіть пасує, - шепнула, дивлячись в дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. — Я залишу її на кілька хвилин. Знимки також. Потім усе заберу. Мушу ще зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.

— Від’їхав?

— Так. Годину тому.

— Хто це двадцятий, шостий номер?

— Та мала латиноска з Боготи. Мануела. Все відбулося швидко, але можна було цього сподіватися.

— Досить загортати в папери, — сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. — Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, немає її вже!

— Звичайно, — відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин. Ліліан це зауважила.

— Можете йти, — сказала спокійніше. — Маєте рацію, коли повернетесь, відразу заберете усе.

Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше і підійшла з ними до вікна. Так, справді не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні і забарвлення. Кілька останніх місяців вже цього не робив.

Поглянула на виблискуючі сіро-чорні знимки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, її хребет, її ребра, то був її скелет — а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров’я або хворобу. Нагадала собі попередні знимки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Здалося їй, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Відійшла від вікна і ввімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, - подумала, але — всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже.

— Я не знаю її такою, якою вона є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями — правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви і форми, а однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, дивлячись на чорне блискуче кліше, тільки це — єдине справжнє дзеркало. — Помацала чоло і щоку, відчула під пальцями кістки і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. — Тіла потроху зменшується, з очей починає дивитися та непідкупна і безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться мені з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».

— Що ви там знову робите? — запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.

— Я дивлюся в дзеркало. Впродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.

— Ви надто усім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.