Еріх Ремарк - Життя у позику

Підняла на нього погляд, в якому безсиле кохання мішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому змушував її, щоб повторювала те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?

— Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку ти б зробила, поїхавши за цим щуроловом, — сказав Волков.

— Борісе, тут не йдеться про Клерфе, — відказала Ліліан без тіні надії в голосі. — Чи мусить бути завжди інший чоловік?

Не відповів. «Навіщо я це їй кажу, — подумав. — Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?»

— Ні, - сказав. — Це не обов’язково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому не запитаєш мене, чи я не хотів би поїхати з тобою?

«Помилка, — подумав, — знову помилка! Навіщо я їй нав’язуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщсг мала б брати зі собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!»

— Я не хочу з собою брати нічого, — відказала. — Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.

— Ти хочеш усе забути?

«Знову помилка», — подумав з відчаєм.

— Я не знаю, — сказала Ліліан пригнічено. — Звідси я не хочу з собою брати нічого. Не можу. Не муч мене!

Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас здалося йому несамовито важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні і години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає — але знав також, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно — несподівано між одним подихом і другим. В чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке і звичне, а зараз виросла між ними скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Ще на себе дивилися, але вже не розумілися, почували взаємність, але говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку і в кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

— Адью, Ліліан, — сказав.

— Вибач мені, Борісе.

— У коханні нема чого вибачати.

Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.

— Я бачив вас учора увечері в хаті рятувальників, — сказав сухо. Ліліан кивнула. — Ви знаєте, вам заборонено виходити? Отже, вам байдуже, чи ви підкоряєтесь цій забороні, чи ні. В такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке буде вам краще відповідати. Я розмовляв зі старшою сестрою, вона сказала, що це вже не вперше. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.

— Розумію, — перебила його Ліліан. — Сьогодні пополудні я

покину санаторій.

Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.

— Аж так не кваптеся, — відказав за хвилю. — Прошу ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. — Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити її. — Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк?

— Коли я робила все, що мені рекомендовано, мені теж не ставало краще.

— Але коли комусь часом стане гірше, то ж не привід, щоб перервати лікування, — розгнівався професор. — Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!

Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так нею не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.

— Безглуздий порив до самогубства! — скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. — Я прошу вибити собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки!

— Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. — Ну, а зараз прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.

Ліліан вивільнилася з-під його руки.

— Я певна, що й далі ламала б розпорядок, — сказала спокійно.

— Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.

Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки — додали їй упевненості і рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо у неї вже не залишалося свободи вибору. Почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само, як наказ про наступ вже містить у собі і уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.