Еріх Ремарк - Життя у позику

«У що влізаю, — подумав, — і з ким? У кожному разі було це щось інше, аніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до мене з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

Догнав Ліліан біля дверей.

— Сьогодні увечері, - сказав, — ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

— Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков протиснувся повільно між людьми, які мов грона винограду висіли кола буфету, Й промовив, ЦІЛКОВИТО ігноруючи Клерфе: І

— Твої сани чекають, Лілігде.

— Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе піднявся з місця дещо по-панібратськи.

— Справді? — сказав Волков. — Ах, справді! Пробачте! — Поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. — В спортовому авті, яке сполохало коней, правда?

Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

— Ймовірно, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, — сказав Волков Ліліан. — Мусиш відпочити і виспатися.

— Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

— Може, сядете? — поцікавився не цілком безкорисливо.

— Дякую, — відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

— Я мушу ще декого зачекати, — звернувся до Ліліан. — Якби ти захотіла тим часом сісти у сани.

— Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

— Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, - сказав спокійно. -1 вважаю, що я в стані відвезти її знову на місце.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився в одну мить. Усміхнувся.

— Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Схилив голову перед Ліліан, і упродовж хвилі здавалося, мовби маска пихи ось-ось опаде, однак хутко опанував себе і підійшов до буфету. Клерфе сів. Він не був задоволений собою. «Що я тут роблю? — подумав. — Адже мені вже не двадцять років!»

— Чому ви не повертається разом з ним? — поцікавився роздратовано.

— Хочете мене позбутись?

Поглянув на неї. Здавалася безпорадною, але знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша — бо жодна жінка насправді не безпорадна.

— Звичайно, ні.

— Ну то лишаймося. — Зиркнула у бік бару. — Не йде, — шепнула.

— Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку і наповнив келихи.

— Добре. Перевіримо, хто перший втомиться.

— Ви його не зрозуміли, — сказала Ліліан гострим тоном. — Він не ревнивий. Він просто нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.

— Можливо, — сказав байдужим тоном. — Але чи бути здоровим злочин?

— Очевидно, що ні. Не знаю, що кажу. Крапде вже піду.

Сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету і чекає на неї. «Я не такий вже й старий», — подумав.

— Не мусите поводитися зі мною як з яйцем, — сказав, — я не надто вразливий.

— Тут кожен вразливий.

— Але я не звідси.

— Власне. — Ліліан усміхнулася. — Про це й мова. Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном не зауважили?

— Цілком можливо, — відказав Клерфе заскочено. — Мабуть, я не повинен був приїжджати.

— Можливо. То навіщо ж завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?.. — А за хвилю додала: — Виходить.

Клерфе теж це побачив.

— А ви? Чи ви теж не повинні бути раніше в санаторії?

— Хто це знає? Далай-Лама? Я? Крокодилиця? Бог? — Підняла келих. — А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімсі танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Витріщила на нього очі.

— Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

— Я нічого не вважаю, — сказав Клерфе. — Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

— Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, — сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. — Все.