Еріх Ремарк - Життя у позику

У санаторію панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.

Ліліан сиділа на своєму балконі. Ніч давно минула і пішла в забуття. Тут, на горах, завжди так було — коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрію і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.

Задзвонив телефон. Підняла слухавку.

— Так, Борісе… ні, звичайно, ні… до чого б ми дійшли, якби так робили?.. Не говорімо про це… звичайно, можеш приїхати… так, я сама, хто б мав бути в мене?..

Хвильку розмірковувала, чи повинна заховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна і дуже добра.

— Добридень, Борісе, — сказала почувши відголос дверей, що зачинялися. — Я власне п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.

Витягнулася на лежаку і чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Налив собі горілки. Підставила йому свою склянку. Налив повну.

— Чому, душко? — поцікавився. — Страх перед рентгеном?

Похитала головою.

— Температура? Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знимків?

— Ні. А що мав казати? Зрештою і так я не хочу цього знати.

— Добре, — відказав Волков. -1 за це вип’ємо.

Випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку. Стежила за ним. Знала, що ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Був на це достатньо мудрий, знав її настрій. Замість цього поцікавився:

— Налити ще?

— Ні. — Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. — Знаєш, Борісе, — сказала, випростовуючи ноги на лежаку,

— ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.

Волков розсміявся.

— Особливо, коли віє фен.

— Не тільки тоді.

— Або коли приїде хтось чужий.

— Ти бачиш, — сказала. — Ти знаєш уже причину. Ти умієш все пояснити. Я ні. Ти наперед знаєш про мене все. То таке виснажливе! Чи це також фен?

— Фен і весна.

Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.

— Чому ти не ревнуєш?

— Але ж я ревнивий. Завжди.

— До кого? До Клерфе? — Похитав головою. — Так я й думала. Отже до кого?

Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона власне про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини і не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть в момент смерті того другого.

— До кого, Борісе? — запит&ла Ліліан. — Хіба однак до Клерфе?

— Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.

— А що таке з’явилося тут? — Ліліан зручно витягнулася і знов}

заплющила очі. — Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.

Упродовж якогось часу лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і світло його дісталося до її очей, які під віками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим світлом.

— Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде. Щось, що б розірвало цей скляний обруч. Кинутися кудись.

— Кожен би хотів. Я також.

— Чому ж ми цього не робимо?

— Це б нічого не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей обруч. Або його розбили б і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

— Ти також?

Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що його розуміє!

— Я змирився з ним, — сказав, знаючи, що то неправда. — Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає усі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких заплутувалася, наче в павучі мережі. Усе збігалося, але що з того?

— Змиритися — отже відмовитися, — буркнула за хвилю. — Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він собі не піде? — подумала. — І чому я його ображаю, хоча цього не хочу? Навіщо я дорікаю йому за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про це все не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я — когось, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

— Не слухай мене, Борісе. Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном — тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин тут, на горах, — погана новина.