Еріх Ремарк - Життя у позику

— Ви розбираєтеся на орхідеях?

— Так, пане. Я бачив багато ґатунків. Також за кордоном.

«У Південній Америці, - подумав Клерфе. — Може, після достави трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб мати пізніше що розповідати дітям і онукам».

— Прошу її запакувати, — сказав, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. — І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?

Повернувся пішки до села. Дорогою здавалося йому, що й далі відчуває бридкий солодкуватий дим з крематорію. Знав, що це неможливе, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які він хотів забути.

Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко в глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом.

— Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? — запитав власника гаража, який його супроводжував.

— То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель.

Клерфе придивився і упізнав Ґольманна.

— Він довго вже тут?

— Недовго. Може п’ять хвилин.

— Вперше?

— Ні, був уже сьогодні вранці — але тільки на хвильку.

Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе.

Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу було чути тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаражу і вийшов.

— Не кажіть йому, що я його тут бачив. — Чоловік кивнув. — Нехай він робить з автом, що йому заманеться. Прошу, — Клерфе витягнув з кишені ключі, - дайте йому ці ключі, якщо він попросить. А якщо не попросить, то залиште їх в авті. Щоб були на наступний раз. Розумієте?

З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Ґольманн виглядав натомленим.

— Фен, — сказав. — В таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і снилися мені навіжені речі. А ти?

— Нормальне похмілля. Трохи забагато випив.

— Тут, в горах, людина не відчуває цього, коли п’є — аж наступного ранку.

Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.

— У таку погоду більшість не встає з ліжка, — пояснив Ґольманн. — Ти чув щось нового про Феррера?

— Помер.

Запала мовчанка. Не було тут що додати.

— Що робиш пополудні? — поцікавився Ґольманн.

— Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тіщуся, що потрапив туди, де, поза «Джузеппе», майже нема авт.

Двері відчинилися, в них з’явився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні і відразу вийшов.

— Шукає Ліліан, — сказав Ґольманн. — Бозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.

Клерфе встав.

— Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?

— Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометрів!

— Тоді до сьомої.

— Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай.

— Ти збираєшся?

Ґольманн похитав головой.

— Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось від’їхав. Тобто помер. Люди п’ють тоді і додають собі відваги.

— Своєрідні поминки?

— Так, більш-менш. — Ґольманн позіхнув. — Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе.

Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, аж прийде по неї медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Знала цей ритуал аж до огиди, який щоразу викликав у ній роздратування.

Ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента. Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього була буденністю, для його асистента — жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона ставала перед екраном більш, ніж гола. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих в червонавій темряві окулярів була більше гола, ніж коли-небудь бачила і могла бачити саму себе.

Упродовж якогось часу ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Бачила тоді, як Аґнес раптом з прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, в якому легені і шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подекуди здавалося їй річчю геть сороміцькою, що асистент може її оглядати такою, коли чула в темряві його подих.