Віктор Гюґо - Знедолені

— Пішки.

— А назад?

— У найманому екіпажі.

Віднедавна Жан Вальжан почав помічати, що юне подружжя живе дуже скромним життям. Це засмучувало його. Він зважився на запитання:

— Чому ви не придбаєте власну карету? Адже ви багаті.

— Я не знаю, — відповіла Козетта.

— Вам слід би мати власний будинок, окрему прислугу, карету, ложу в театрі. Чому ви не користуєтеся своїм багатством?

Козетта нічого не відповіла.

Жан Вальжан не припиняв візитів. Навпаки. Іноді, бажаючи розтягти побачення і змусити Козетту забути про час, він починав вихваляти Маріуса. Козетта охоче підтакувала, й у цей спосіб Жанові Вальжану щастило посидіти довше. Бачити Козетту було для нього такою радістю! Це наче гоїло йому рану. Траплялося, що Баск по двічі з’являвся й повідомляв:

— Пан Жільнорман велів нагадати пані баронесі, що вечерю подано.

Одного вечора Жан Вальжан затримався набагато довше, ніж звичайно. Назавтра він помітив, що в каміні не затопили.

— Господи! Як тут холодно! — вигукнула Козетта, заходячи.

— Зовсім ні, — сказав Жан Вальжан.

— То це ви заборонили Баскові розпалити вогонь?

— Я. Адже надворі — травень.

— Але ж у печах топлять до червня! А цей льох треба опалювати весь рік!

— Мені здалося, що сьогодні не варто розпалювати вогню.

— Ще одна з ваших витівок! — обурилася Козетта.

Наступного дня камін затопили. Але обидва крісла були переставлені в протилежний кінець кімнати, до самих дверей.

«Що б це означало?» — подумав Жан Вальжан.

Він поставив крісла на звичне місце, біля каміна.

Вогонь у каміні підбадьорив його, і того дня він просидів довго. Коли він уже зібрався йти, Козетта промовила:

— Учора мій чоловік сказав мені дивну річ.

— Що саме?

— Він сказав: «Козетто, в нас тридцять тисяч ренти. Двадцять сім твоїх, і три я одержую від свого діда. Чи стало б у тебе мужності жити тільки на три тисячі?» — «Звичайно, — відповіла я. — Нехай і без ренти, аби з тобою». А тоді запитала: «Навіщо ти мені це кажеш?» А він відповів: «Про всяк випадок».

Жан Вальжан не здобувся на слово. Козетта, певно, сподівалася почути від нього пояснення, але він вислухав її мовчки й повернувся на вулицю Озброєної людини в глибокій задумі.

Було ясно, що Маріус сумнівається, чи не походять шістсот тисяч франків із якогось нечистого джерела, й остерігається вступати у володіння ними.

А ще Жан Вальжан відчував, що його випроваджують із дому.

Зайшовши наступного дня в кімнату на нижньому поверсі, він здригнувся. Крісла зникли. В приміщенні не було навіть стільця.

— Отакої! — вигукнула Козетта, увійшовши. — Крісел немає! Куди ж поділися крісла?

— Це я звелів Баску прибрати їх, — пробелькотів Жан Вальжан.

— Навіщо?

— Сьогодні я залишуся всього на кілька хвилин.

— Прийти ненадовго — не означає стояти на ногах.

— Баскові, здається, крісла знадобилися для вітальні. Мабуть, ви чекаєте сьогодні гостей.

— Ми не чекаємо нікого.

Жан Вальжан не міг більше вимовити ні слова.

Козетта знизала плечима.

— Звеліти винести крісла! Позавчора ви не дозволили розпалити вогонь. Який же ви дивний!

— Прощайте, — прошепотів Жан Вальжан.

Він не сказав: «Прощай, Козетто», але й не спромігся сказати: «Прощайте, баронесо».

Жан Вальжан вийшов пригнічений.

Цього разу він усе зрозумів.

Другого дня він не з’явився. Козетта згадала про нього тільки пізно ввечері.

— Чому це добродій Жан не прийшов сьогодні? — запитала вона.

На мить у неї стислося серце, але Маріус відвернув її увагу поцілунком.

Жан Вальжан не прийшов і назавтра. Козетта згадала про це тільки вранці наступного дня й послала Ніколетту на вулицю Озброєної людини — довідатися, чи добродій Жан, бува, не захворів. Ніколетта принесла відповідь від добродія Жана. Він не захворів. Просто був зайнятий. Він прийде, як тільки матиме змогу. Правда, він збирається в невелику подорож. Нехай про нього не турбуються. Нехай про нього не думають.

У кінці весни й на початку літа 1833 року рідкі перехожі кварталу Маре, крамарі й роззяви, що стовбичили у дверях своїх будинків, помітили охайно вдягненого старого в усьому чорному, який щовечора, о тій самій годині, виходив із вулиці Озброєної людини, проминав вулицю Блан-Манто, добирався до вулиці Ешарп і там повертав ліворуч, на вулицю Сен-Луї.

Тут він уповільнював ходу й брів, витягши вперед голову, нічого не бачачи й нічого не чуючи, прикипівши поглядом до рогу вулиці Сестер Голгофи. Тимчасом як він туди підходив, погляд його оживав, очі освітлювалися внутрішнім вогнем, обличчя ставало розчуленим, ніжним, губи ворушилися, мовби він розмовляв із кимось невидимим; він усміхався невпевненою, боязкою усмішкою і йшов чимдалі повільніше. Здавалося, він прагнув до якоїсь мети й водночас боявся наблизитися до неї. Та хоч як відтягував цю мить, зрештою він таки доходив до вулиці Сестер Голгофи; тут зупинявся. Весь тремтячи, несміливо висовував голову з-за рогу останнього будинку й дивився у вулицю, і в його трагічному погляді наче відбивалася туга за неможливим щастям і тьмянів відблиск втраченого раю. Потім велика сльоза скочувалася в нього по щоці, й старий відчував її гіркий присмак. Кілька хвилин він стояв, мовби закам’янілий, потім рушав назад тією самою дорогою, і погляд його чимдалі згасав.