Віктор Гюґо - Знедолені

Тут перо випало у нього з рук, і розпачливе ридання вихопилося з самої глибини душі. Бідолаха обхопив голову руками й замислився.

«О, горе мені! — вигукнув він подумки (то був жалібний зойк, почутий лише Богом). — Усьому кінець. Я не побачу її більше. Це була усмішка, яка на мить осяяла моє життя. Я провалюсь у вічну ніч, навіть не глянувши востаннє на Козетту. О, якби хоч на мить почути її голос, торкнутись її вбрання, подивитися на неї, на мого янгола, а тоді можна й умерти! Смерті я не боюсь, але як страшно піти в небуття, так і не побачивши Козетти! Вона усміхнулася б мені, сказала ласкаве слово. Невже це кому-небудь зашкодило б? Але ні, всьому кінець, навіки. Я сам-один. О Господи! Я вже не побачу її ніколи!»

У цю мить у двері постукали.

Того самого дня, — а точніше, вечора, — коли Маріус, підвівшись із-за столу, рушив до свого кабінету, збираючись зайнятися вивченням якоїсь судової справи, Баск подав йому листа і сказав:

— Добродій, що приніс цього листа, чекає в передпокої.

Козетта прогулювалася з дідом у саду.

Лист, як і людина, може мати непривабливий вигляд. Один погляд на грубий папір, на неакуратно складені сторінки — і ти вже відчуваєш неприязнь. Саме такого листа приніс Баск.

Маріус узяв його в руки. Лист пахнув тютюном. Ніщо так не пробуджує спогадів, як запах. Маріус подивився на адресу: «Ласкавому панові, барону Понмерсі. У власний дім». Знайомий запах тютюну допоміг йому згадати й почерк. Наче в осяянні перед ним постало лігво Жондрета.

Яка дивна примха долі — один із двох людей, що їх він так уперто й довго розшукував, прийшов до нього власною охотою.

Маріус нетерпляче розпечатав листа й прочитав:

«Пане барон!

Якби Всивишній Володар обдарував мене талантами, я міг би стати бароном Тентом, членом Академії наук, але я не барон. Я тільки ношу таке саме прізвище і буду щасливий, коли цей збіг допоможе мені здабути вашу прихильність. Ваше добродіяння буде винагороджино позаяк я володію таємницею щодо аднієї особи, яка обманом утерлась у вашу довіру, тому що пані баронеса шляхетного паходження. Святилище чеснот не повинне асквернятися злочином.

Я чикаю в пиридпокої розпоряджень пана барона.

Листа було підписано « Тенар ».

Підпис був не вигаданий. Тільки трохи вкорочений.

Закручені фрази та орфографічні помилки теж незаперечно підтверджували Маріусів здогад.

Він був глибоко схвильований. Тепер тільки знайти б того другого — свого рятівника, — і більш йому немає чого бажати.

Маріус узяв із шухляди письмового столу кілька банкових білетів, поклав їх до кишені й подзвонив. Баск прочинив двері.

— Просіть, — наказав Маріус.

— Пан Тенар, — оголосив Баск.

До кабінету ввійшов чоловік.

На превеликий подив Маріуса, гість був зовсім йому незнайомий.

Уже немолодий, він мав великого носа, підборіддя його тонуло в нашийній хустці, очі ховалися за зеленими окулярами, пряме волосся спадало на лоба. На ньому був чорний, досить-таки потертий, але охайний костюм; з жилетної кишені звисав цілий жмут брелоків, указуючи, що там сховано годинник. У руці відвідувач тримав старого капелюха. Він горбився і чим нижче кланявся, тим круглішою ставала його спина.

Але особливо впадало у вічі те, що костюм цього чоловіка, хоч і дбайливо застебнутий, був явно завеликий на нього.

Тут потрібен короткий відступ.

У ті часи жив у Парижі, у старому похмурому домі на вулиці Ботрельї, поблизу Арсеналу, один хитрий єврей, котрий заробляв собі на прожиток тим, що перетворював будь-якого пройдисвіта на порядного чоловіка. Перетворення відбувалося за допомогою костюма, який мав більш-менш пристойний вигляд і коштував тридцять су на день. Того чоловіка, що давав напрокат одяг, паризькі злодії називали Міняйлом — його справжнього імені ніхто не знав. У розпорядженні Міняйла була досить велика гардеробна, клієнти могли вибрати тут одежу на всякий смак. На окремих цвяхах у нього висіли суддівська мантія, сутана священика, сурдут банкіра, мундир відставного військового, костюм письменника і костюм урядовця. Обшарпаний шахрай заходив у цю гардеробну, викладав тридцять су, підбирав собі одяг згідно з тією роллю, яку збирався ґрати, і спускався сходами вже не бандюгою, а добропристойним громадянином. Наступного дня лахи повертали Міняйлові; єврей виявляв цілковиту довіру злодіям, і його ніколи не обкрадали. Ті костюми мали одну тільки ваду: вони «погано сиділи», тому що були пошиті не на тих, хто їх носив.