Віктор Гюґо - Знедолені

Якби Маріус був знайомий із таємними закладами Парижа, він би відразу впізнав на відвідувачі, якого впустив до нього Баск, костюм «урядовця», позичений у кублі Міняйла.

Розчарований тим, що побачив не того, кого сподівався побачити, Маріус сухо запитав:

— Чого вам треба?

— Пане барон, будьте ласкаві вислухати мене. Я колишній дипломат, я стомився від життя. Стара цивілізація набила мені оскому. Я хотів би виїхати до Америки й пожити серед дикунів. Нас троє. Я маю дружину й дочку — вельми вродливу панну. Ця подорож неблизька й дорого коштує. Мені треба трохи грошей.

Маріус уважно дослухався до мови незнайомця, стежив за його жестами й виразом обличчя. Гугнявий голос гостя анітрохи не був схожий на той різкий голос, який він сподівався почути. Маріус був остаточно збитий із пантелику.

— А до чого тут я? — роздратовано запитав він.

Незнайомець витяг шию над нашийною хусткою, мов шуліка, і з люб’язною усмішкою запитав:

— Хіба пан барон не прочитав мого листа?

Це припущення було недалеке від істини. Маріус не так читав листа, як роздивлявся почерк. Він уже й не пам’ятав, про що там ідеться. Слова незнайомця «я маю дружину й дочку» пробудили в ньому новий здогад, і зараз він промацував співрозмовника поглядом, якому позаздрив би будь-який слідчий.

— Кажіть ясніше, — мовив він.

Незнайомець заклав руки в кишені камізельки й підвів голову, теж свердлячи Маріуса поглядом крізь зелені окуляри.

— Гаразд, пане барон, я висловлюся ясніше. Я хочу продати вам одну таємницю.

— Таємницю? Вона стосується мене?

— Так, почасти.

— Що ж то за таємниця?

Слухаючи співрозмовника, Маріус придивлявся до нього дедалі пильніше.

— Вступ я зроблю безкоштовно, — сказав незнайомець. — Я певен, він зацікавить вас.

— Говоріть.

— Пане барон, у вашому домі живе злодій і вбивця.

Маріус здригнувся.

— В моєму домі? Ні, — заперечив він.

Незнайомець анітрохи не збентежився.

— Злодій і вбивця, — незворушно провадив він. — І врахуйте, пане барон, я говорю не про колишні гріхи, спокутувані перед законом давністю, а перед Богом — каяттям. Я говорю про злочин зовсім недавній і ще невідомий правосуддю. Цей чоловік проник у вашу родину під чужим ім’ям. Я знаю, як його звуть насправді, і я вам це скажу задарма.

— Кажіть.

— Його звуть Жан Вальжан.

— Я знаю.

— Так само задарма я скажу вам, хто він такий.

— Кажіть.

— Колишній каторжник.

— Я знаю.

— Знаєте, бо я мав честь щойно вам це повідомити.

— Ні. Я знав і раніше.

Холодний і впевнений тон Маріуса, його уривчасті «я знаю» пробудили в незнайомці глухий гнів. Він крадькома метнув у співрозмовника лютий погляд. Та хоч який він був блискавичний, Маріус помітив його й упізнав; такий погляд неможливо не впізнати, побачивши бодай один раз. Приховати цей пекельний зблиск підлої душі не зможуть навіть окуляри.

— Не смію заперечувати панові барону, — мовив незнайомець, зітхнувши. — В усякому разі ви переконалися, що я добре обізнаний. І те, що я хочу розкрити вам зараз, відомо тільки мені. Це стосується багатства пані баронеси. Йдеться про таємницю надзвичайної ваги. Вона продається. Ви перший, кому я пропоную її. Зовсім дешево. За двадцять тисяч франків.

— Ця таємниця відома мені, як і всі інші, — сказав Маріус.

Співрозмовник визнав за необхідне трохи знизити ціну.

— Пане барон, викладіть десять тисяч, і я вам її відкрию.

— Повторюю, вам нема чого мені повідомити. Я знаю, що ви хочете сказати.

В очах незнайомця знову спалахнув вогонь.

— Треба ж мені пообідати сьогодні! Це страшна таємниця, повірте. Пане барон, я вам її розкрию. Дайте мені двадцять франків.

Маріус подивився на нього проникливим поглядом.

— Я знаю вашу страшну таємницю. І знаю, як вас звуть.

— Це не важко, пане барон. Я мав честь підписатися під листом. Мене звуть Тенар.

— …дьє.

— Що таке?

— Тенардьє.

— Це ви про кого?

— Ви також робітник Жондрет, — провадив Маріус, — актор Фабанту, поет Жанфло, іспанець дон Альварес і тітка Балізар.

— Тітка? До чого тут тітка?

– І ви держали шинок у Монфермеї.

— Шинок? Ніколи.

— А я запевняю, що ви Тенардьє і що ви мерзотник. Беріть!

Маріус вихопив із кишені банковий білет і пожбурив співрозмовникові в обличчя.

— Дякую! Пробачте! П’ятсот франків! Пане барон!

Розгублений, низько кланяючись, гість підхопив білет.

— П’ятсот франків! — повторив він, не вірячи власним очам. І затинаючись, пробурмотів: — Оце шмат!