Віктор Гюґо - Знедолені

Другого дня ввечері Жан Вальжан постукав у ворота Жільнорманового дому. Його зустрів Баск.

— Пан барон звелів запитати у вашої милості, хочете ви піднятися нагору чи лишитися внизу? — звернувся до нього служник.

— Я залишуся внизу, — відповів Жан Вальжан. Баск поштиво відчинив двері до кімнати на нижньому поверсі.

— Піду повідомлю молоду пані, — сказав він.

Кімната, куди увійшов Жан Вальжан, була склепінчаста, вогка, з червоною цегляною підлогою, із заґратованим вікном.

Либонь, віник і мітла нечасто навідувалися в це приміщення. Порох тут лежав неторканий. Розкішна чорна павутина, прикрашена мертвими мухами, затягувала шибку вікна. У кутку лежала купа порожніх пляшок. Стіни були облуплені. У глибині кімнати виднівся камін, у якому горів вогонь. Це свідчило, що тут заздалегідь розраховували на Вальжанову відповідь: «Я залишуся внизу».

Біля каміна стояли два крісла. Між кріслами лежала стара витерта постілка. Кімната була освітлена полум’ям із каміна й присмерковим світлом, яке пробивалося крізь вікно.

Жан Вальжан був стомлений. Уже кілька днів він не їв і не спав. Він важко опустився в крісло.

Баск повернувся, поставив на камін запалену свічку й вийшов. Жан Вальжан сидів, звісивши голову на груди, й не помітив ні Баска, ні свічки.

Раптом він випростався, наче раптово розбуджений. За його спиною стояла Козетта.

Він не бачив, але відчув, як вона увійшла.

— Ну, тату, — вигукнула Козетта, — я знала, що ви дивак, але такого не сподівалася! Маріус сказав, ніби ви самі захотіли, щоб я приймала вас тут.

— Так, я сам…

— Тоді тримайтеся, зараз я влаштую вам сцену! Для початку поцілуйте мене, тату.

І вона підставила йому щоку. Жан Вальжан не ворухнувся.

— Отакої! — здивувалася Козетта. — Що я вам зробила? Я на вас розгнівалась, так і знайте. Ви повинні спокутувати свою провину. Ви повечеряєте з нами.

— Я вже вечеряв.

— Неправда. Ну ж бо, ходімо до вітальні! Скоренько!

— Це неможливо.

Козетта трохи розгубилась. Вона перестала наказувати й перейшла до розпитувань.

— Але чому? І навіщо ви обрали для нашої зустрічі найгіршу кімнату в домі? Тут жахливо.

— Ти ж бо знаєш… Ви ж бо знаєте, баронесо, — виправився Жан Вальжан, — що я дивак, і в мене свої примхи.

Козетта сплеснула в долоні.

— Баронеса!.. Ви!.. Що це означає?

Жан Вальжан поглянув на неї з вимученою усмішкою.

— Ви самі захотіли бути баронесою. От ви нею й стали.

— Але не для вас, тату.

— Не називайте мене татом.

— Що-що?

— Називайте мене добродієм Жаном.

— То ви мені вже не батько? То я для вас уже не Козетта? І ви не хочете з нами жити! Що я вам такого зробила? Що сталося?

— Нічого.

— Навіщо ж ви змінили ім’я?

Він усміхнувся тією самою гіркою усмішкою.

— Ви своє теж змінили. Якщо ви стали пані Понмерсі, то чом би мені не стати добродієм Жаном?

— Я таки нічогісінько не розумію. Навіщо ви кривдите свою маленьку Козетту? Не смійте бути злим, ви ж такий добрий!

Він не відповів. Вона схопила його за руки і в нестримному пориві притиснула їх собі до шиї, з виразом глибокої ніжності.

— О, будьте добрим! — сказала вона.

І провадила:

— Ось що я називаю бути добрим: не супитись, перебратися жити до нас, — тут теж є пташки, як і на вулиці Плюме, — покинути ту жахливу нору на вулиці Озброєної людини, не загадувати нам більше загадок, обідати з нами, снідати з нами, бути моїм батьком.

Він вивільнив руки.

— Вам більше не потрібен батько, у вас є чоловік.

Козетта спалахнула:

— Мені не потрібен батько! Коли чуєш таку нісенітницю, то не знаєш, що й сказати!

— Якби тут була Туссен, — провадив Жан Вальжан, — вона підтвердила б, що така вже у мене вдача. Я завжди любив свій темний закутень.

— Але ж тут холодно й темно. І що за безглузда вигадка — називатися добродієм Жаном. Я не хочу, щоб ви зверталися до мене на «ви».

Вона скривила чарівну гримаску і пирхнула на Жана Вальжана. То була сама Грація, яка зображувала сердиту кицьку.

— Я просто розлючена, — заявила Козетта. — Я так гарно прибрала вашу кімнату. Якби я могла дістати місяць із неба, я б його там повісила. І що ж мені тепер робити з тією кімнатою? Мій пожилець відмовляється в ній оселитись! Я замовляю Ніколетті чудову вечерю. Нікому ваша вечеря не потрібна, пані. І мій батько Фошлеван ні сіло ні впало вимагає, щоб я називала його «добродієм Жаном» і приймала в бридкому, замшілому льоху, де замість кришталю валяються порожні пляшки, а замість фіранок — павутина! Я знаю, що у вас свої химери, але треба ж дати людям перепочинок після весілля. Я просто в розпачі. Чим я вас так розгнівила? Пхе!