Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— О, про вовка помовка!.. — гукнула дукиня Ґермантська.

Віконтеса де Марсант сиділа плечима до дверей і не зразу

помітила, що зайшов її син. Коли ж любляча матір побачила його, радість ніби крилами забила в ній, стан її випростався, личко спалахнуло, захоплений погляд полетів до сина.

— Ох, це ти? Яке щастя! Оце несподіванка!

— Про вовка помовка... Ага, розумію, Сен-Лу — Святий Вовк! — сказав бельгійський дипломат і зареготав.

— Чудово, — сухо промовила дукиня, їй увірилися ці каламбури і коли вона каламбурила, то ніби кпила з самої себе. — Як ся маєш, Робере? — кинула вона. — Щоб отак забути свою тітку.

Вони перемовилися між собою, мабуть, згадали мене, бо коли Сен-Лу рушив до матері, дукиня Ґермантська обернулася до мене.

— Добрий день! — сказала вона. — Як ся маєте?

Вона бризнула на мене світлом своїх блакитних очей, повагавшись, розігнула і подала мені стебло своєї руки, похилилася вперед усім корпусом, потім зразу ж відкинулася, наче кущ, якого нагнули й пустили, і він став на місце. А маневрувала вона під вогнем поглядів Сен-Лу, — той наглядав за нею і на відстані робив розпачливі зусилля, щоб домогтися від тітки більше уваги до мене. Боячись, щоб розмова не захиріла, Робер прийшов її підтримати і відповів за мене:

— Він погано себе почуває, втомився; зрештою, може, він почувався б краще, якби частіше бачив тебе, — не потаю від тебе, що йому це дуже приємно.

— О, як це втішно! — промовила дукиня Ґермантська зумисне недбалим тоном, ніби я подав їй плаща. — Мені це до вподоби.

— Я піду он до мами, а ти посидь на моєму кріслі, — сказав Сен-Лу, садовлячи мене таким чином при своїй тітці.

Ми помовчали.

— Я іноді бачу вас уранці, — сказала дукиня так, ніби ознай-мила мені новину і ніби я її вранці не бачив. — Моціони дуже корисні для здоров’я.

— Оріано! — мовила стиха віконтеса де Марсант. — Ви казали, що збираєтеся до пані де Сен-Фереоль. Перекажіть, будь ласка їй, щоб мене не чекали на обід, я зостануся вдома з Робером. І ще смію вас просити ось про що: коли йтимете, скажіть, щоб купили сигар, які любить Робер, називаються вони «Корона», вийшов увесь запас.

Робер, підходячи до матері, розчув лише прізвище пані де Сен-Фереоль.

— Що це ще за пані де Сен-Фереоль? — здивовано і зневажливо кинув він: мовляв, чхати він хотів на вищий світ.

— Але ж, коханий, ти її добре знаєш, — сказала мати, — вона сестра пана де Вермандуа, то вона подарувала тобі гарний іграшковий більярд — твій улюблений.

— Ага, сестра Вермандуа? А я й не знав. О, моя неня баєчна! — вигукнув Робер, упівоберта і несвідомо перебираючи інтонації Блока, подібно до того, як він крав його думки. — Вона знає людей, про яких ніхто не чув, якихось там Сен-Фереоль (вирубуючи шелестівку в кожному складі): роз’їжджає по балах, катається в екіпажах, живе фантастичним життям. Казка!

Дукиня Ґермантська пустила горловий, хоча й сильний, але уриваний звук, схожий на вдаваний притлумлений смішок: мовляв, жарт сестринця вона схвалює, але схвалює лише з кревного обов’язку. Цієї миті лакей ознаймив, що князь фон Фаффен-гайм-Мюнстербург-Вайнінген просить переказати маркізові де Норпуа, що він прийшов.

— Попросіть його сюди, — сказала маркіза де Вільпарізіс до колишнього посла, і той рушив по німецького прем’єра.

Але маркіза зупинила посла:

— Стривайте! Показати йому мініатюрний портрет імператриці Шарлотти?

— О, гадаю, він буде в захваті! — палко відповів амбасадор, ніби йому було завидки: яка ласка чекає на щасливого міністра!

— А, я знаю, це людина добропорядна, — сказала віконтеса де Марсант, — а це така рідкість серед чужоземців. Але я маю точні дані. Це втілений антисемітизм.

Імення князя фон Фаффенгайм — у тій щирості, з якою були, як кажуть музйки, взято перші його склади, а також у спотикли-вому їхньому повторенні — зберігало розмах, награну наївність, незграбну германську «фінезію», розметану зеленастим гіллям над темно-блакитною емаллю складу «гайм»,' емаллю, від якої дихало містикою вітража надрейнської церкви за тьмяною різьбленою позолотою німецького XVIII сторіччя. Поряд з іншими частинами, які його складали, це ім’я вміщало назву німецького містечка на водах, де я був дитиною з бабусею, розташованого під горою, славною тим, що там гуляв Ґете, і виноградниками, з яких пили ми в кургофі славетні вина, вина зі складовими гучноголосими назвами до пари тим епітетам, які дає своїм героям Гомер. Ось чому, щойно я почув ім’я князя і перш ніж мені згадалися ті води, ім’я це немовби змаліло, олюднилося; закуток у моїй пам’яті, куди воно врилося, здався мені простореньким, і все воно як стій зробилося для мене рідним, звичним, мальовничим, смачним, легким, чимось дозволеним, прописаним. Ба більше: тільки-но дук Ґермантський, тлумачачи, хто цей князь, перелічив деякі його титули, у моїй пам’яті зразу ж ізринула назва села, перетятого річкою, де я щовечора по завершенні процедур плив човном крізь рої комарів; а ще назва лісу, такого одлеглого, що лікар заборонив мені ходити до нього гуляти. Та й не дивина: зверхність сеньйора поширювалася на околиці, і в перелікові його титулів скупчилися ще раз назви, які на мапі позначені поряд. Так під прилбицею князя Священної імперії і конюшого Фран-конії мені відкрився лик коханої землі, де часто спинялися для мене промені шестигодинного сонця, — принаймні він був мені відкритий, поки не ввійшов сам князь, рейнграф і обранець Палатина. А тоді я дуже швидко дізнався, що прибутки з лісу та річки, залюднених гномами та ундинами, з чарівної гори, де височіє старовинний Бург, що пам’ятає Лютера і Людовіка Німецького, князь витрачає на п’ять авт «шарон», на утримання двох будинків, у Парижі та в Лондоні, на ложу в Опері, де буває у понеділок, і на ложу в «Французів», де він буває у вівторок. Побачивши його, я не подумав, — та він і сам у це мало вірив, що він чимось різниться від таких самих багатіїв такого самого віку, як він сам, але не такого поетичного родоводу. Він був людиною тієї самої культури, тих самих ідеалів, він дорожив не своїм становищем, а тими благами, які воно йому давало, і мав у житті одну-однісіньку амбіцію: стати членом-кореспондентом Академії моральних і політичних наук; це й було причиною його приїзду до маркізи де Вільпарізіс. Князь, чия дружина очолювала найза-критіший гурток у всьому Берліні, намагався добратися до маркізи не для того, щоб мати доступ до її дому. Спонукуваний марнославством, він уже кілька років поривався потрапити до Інституту, але, на своє нещастя, ніяк не міг набрати більше як п’ять академіків, схильних голосувати за нього. Він знав, що маркіз де Норпуа має не один, а принаймні десять голосів, і до них він, пішовши на переговори, міг би з’єднати ще кілька. Познайомившися з маркізом у Росії, де вони обидва були послами, князь являвся до нього в Парижі і всіляко уласкавлював. Але даремно князь прислужувався маркізові, вибивав для нього російські ордени, цитував його в артикулах про закордонну політику — він мав до діла з невдячником, з тим, хто всі ці його підходи, очевидно, за ніщо мав, бо він для нього і за холодну воду не взявся, навіть свого голосу йому не пообіцяв! Певна річ, маркіз де Норпуа приймав князя незмірно поштиво, навіть, не бажаючи завдати йому зайвих клопотів, «сам прибився до його порогу», а коли тевтонський лицар бовкнув: «Мені б хотілося стати вам за колегу», він переконано відгукнувся: «О, я був би щасливий!» Звісно, якийсь простак, як от доктор Коттар, сказав би собі: «Ну ось, він сидить у мене, йому залежало на тому, щоб прийти до мене, бо він вважає, що я фігура вища за нього, запевняє, що буде щасливий, якщо мене оберуть академіком, — він же, до лиха, відповідає за свої слова, — і, зрозуміло, він не пообіцяв проголосувати за мене лише через те, що йому це не спало на думку. Каже, що я людина авторитетна, мабуть, вірить, що до мене все з неба падає, що я матиму стільки голосів, скільки захочу, і тільки тому не пропонує мені свого голосу, але тільки-но я притисну його до муру і скажу в живі очі: «Ось про що я хотів вас попросити: проголосуйте за мене», — він неодмінно проголосує». Але князь фон Фаффенгайм простаком не був; він був, як висловився б доктор Коттар, «тонкий дипломат», і він знав, що маркіз де Норпуа дипломат не менш тонкий, свідомий того, що, проголосувавши за кандидата, він його втішить. Послуючи в різних країнах, а згодом ще й міністр чужоземних справ, князь на користь своєї держави, а також на свою власну, як оце тепер, вів розмови, знаючи загодя, що ось про це можна пробалакатися, а оце треба тримати за сімома замками. Хто як не він знав, що дипломатичною мовою говорити з ким означає пропонувати. І він вистарався для маркіза де Норпуа на стрічку святого Андрія. Але якби йому довелося здати справу своєму урядові з розмови, проведеної потім з маркізом де Норпуа, він міг би сформулювати її в депеші: «Я зрозумів, що обрав хибний шлях». Бо як тільки князь знову заговорив про Інститут, маркіз де Норпуа відповів у попередньому дусі: