Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Ви говорили про «Сім принцес», пані дукине; знаєте (хоча надто пишатися мені тут нічим), що автор цього... як би його назвати?., пашквіля мій земляк, — сказав граф д’Аржанкур із глузливим, але вдоволеним виглядом, вдоволеним тому, що він найкраще за всіх знає автора того твору, про який оце йшла мова. — Так, він бельгієць родом, — додав граф.

— Справді? Але ж ви не маєте ніякої дотичности до «Семи принцес». На щастя для вас і ваших земляків, ви не схожі на автора цієї галіматьї. Я знаю дуже славних бельгійців — вас, вашого короля, — він сором’язливий, але дотепний, — моїх кузенів Лінь та багатьох інших, але, на щастя, ви не говорите мовою автора «Семи принцес». Зрештою, якщо хочете знати мою думку, то, як на мене, тут і розмовляти нема про що. Такі от письмаки напускають туману і не бояться осмішитися, аби покрити те, що мають пустку в голові. Якби в цьому щось було, я ладна була б простити авторові деякі його вибрики, — поважно сказала дукиня, — простила б заради думки. Ви бачили п’єсу Бореллі? Декого вона разила, а я, можете мене укаменувати, — вела далі дукиня, не здаючи собі справи, що така небезпека їй не загрожує, — я все-таки признаюся, що це незмірно цікаво. Але «Сім принцес»! Одна з них марно ущедряє ласками мого сестринця, але я не так дорожу кревними почуттями, щоб...

Дукиня умовкла, бо вступила віконтеса де Марсант, Роберо-ва матір. Сен-жерменці мали її за істоту ідеальну, ангельської сумирносте й доброти. Я чув про це давно, і до часу мене це не дивувало, поки я не дізнався, що вона рідна сестра дука Германського. Потім я щоразу дивом дивувався, переконуючись, що в цьому товаристві мрійливі, чисті, самовіддані, шановані, як безгрішні святі на вітражах, жінки виквітли на одному родовідному дереві з братами — брутальниками, розпусниками та мерзотниками. Мені здавалося, що коли брат і сестра такі схожі з лиця, як дук Ґермантський і віконтеса де Марсант, то обоє повинні мати такий самий ум і таке саме серце, ніби це одна особа, яка може показувати себе і в доброму і в лихому, але від якої годі сподіватися широкого виднокола, якщо у неї тісний розум, і високого самозречення, якщо у неї тверде серце.

Віконтеса де Марсант учащала на виклади Брюнетьєра. Вона чарувала Сен-Жерменське передмістя, її святе життя правило для нього за взірець. А сімейні риси — гарний ніс і проникливий погляд — промовляли нібито про те, що віконтеса де Марсант належить до людей того самого інтелектуального і морального розбору, що й брат її дук. Я не міг повірити, що лише через те, що віконтеса жінка, хоча б і мучениця та приклад для всіх, вона має різко відрізнятися від своїх родичів, як у геройському епосі, де всі чесноти, всі чари зосереджує в собі сестра іродів братів. Мені здавалося, що природа, не така свавільна, як старожитні піснетворці, мусить послуговуватися переважно якимись фамільними рисами, я не уявляв її собі всесильною, здатною з матеріялу, однорідного з тим, з якого клепають дурня та хама, створити великий розум або ж святу без домішки брутальности. Віконтеса де Марсант наділа єдвабну сукню з аплікацією, на якій чорніли великі квіти. Три тижні тому вона втратила кузена, дука де Монмо-рансі, що не перешкоджало їй візитувати, ходити на скромні обіди, але в жалобі. То була велика дама. В силу атавізму її душа була наповнена шарварком придворного життя з усім, що в ньому є поверхового і формалістичного. Своїх батька-матір віконтеса де Марсант оплакувала недовго, але ніяким світом не наділа б яскравої сукні, поки не минуло місяця по смерті котрогось кузена. До мене вона ставилася дуже ґречно, бо я був Роберовим приятелем і не належав до їхнього кола. Привітність у неї єдналася з удаваною несміливістю, вряди-годи вона утримувала при собі свій погляд, голос, думку, — так жінки добирають не дуже рясну спідницю, щоб не забирати багато місця, щоб триматися прямо, але й розкуто, як треба для годиться. А втім «для годиться» слід розуміти широко, бо деякі світські дами швидко пускаються берега, не втрачаючи при цьому сливе дитинної бездоганности манер. Віконтеса де Марсант трохи дратувала під час розмови з нею, бо коли йшлося про якогось нешеретованого, як-от про Берґотта або про Ельстіра, вона відбивала слова, підкреслюючи їх і псалмодіючи на два тони, з модуляцією властивою Ґермантам: «Я мала за че-есть, за велику че-есть спіткати пана Берґотта, познайомитися з паном Ельстіром», чи то бажаючи вразити співрозмовника своєю покорою, чи то з того самого уподобання, що й у дука Ґермантського, до архаїки, як спротиву нинішній невихованості, де старший «не шанується». Хай би там як, а коли віконтеса де Марсант виспівувала: «Я мала за че-есть, за велику че-есть», відчувалося, що вона відбуває, як^'й уявляється, велику ролю, що вона показує вміння вітати імена відомих людей так само, як вона вітала б їх самих у себе в замку, якби ті опинилися десь у сусідстві. Крім того, оскільки вона мала численний рід і дуже його любила, оскільки, розтягуючи слова та кохаючись у подробицях, всім і кожному пояснювала хто ким доводиться, вона щохвилі перераховувала (при цьому без усякого гонору; віконтеса щиро любила говорити про те, які зворушливі хлопи, та які шляхетні гайові) всі медіатизовані вельможні фамілії Европи, чого люди не такого пишного становища їй не могли пробачити і ті з них, хто мав трохи олії в голові, глузували з її глупоти.