Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Я був би вельми, вельми радий за моїх колег. Я певен: вони справді потішені тим, що ви про них думаєте. Ваша кандидатура дуже цікава, хоча і дещо незвична. Академія, ви самі здорові знаєте, страшенна рутинерка, вона сахається всього, що лунає ледь по-новому. Особисто я цього не схвалюю. Я не раз і не два доводив це до відома колег. Одного разу з мого язика, прости мене, Боже, і помилуй, мало не зірвалося слово «брезклі», — мовив маркіз, знічено осміхаючись, упівголоса, майже набік, наче на сцені, і його блакитні очі так і блимнули, — так старий актор підглядає, чи справив він вражіння. — Розумієте, пане княже, мені б не хотілося наражати таку значну особу, як ви, на неминучу поразку. Краще почекати, поки мої колеги перестануть бути такими назадниками. Але повірте мені: тільки-но повіє чимось новим, трохи живим у цій колегії* яка скоро зійде на якийсь некрополь, ледве я відчую, що у вас появляться шанси, я перший скажу вам про це.

«Стрічка святого Андрія через плече — помилка, — помислив князь, — перемовини не посунулися ні на йоту, він прагнув чогось іншого. Я не на ту кнопку натиснув».

Така манера висловлюватися для маркіза де Норпуа, вихованця тієї самої школи, що й князь, була звична. Якась несвітська педантична пошана, з якою норпуанські дипломати ставилися до офіціозної, майже безглуздої мови, може здатися кумедною. Але їхня дитинність має якийсь підклад: дипломати знають, що на терезах, які підтримують європейську і всяку іншу рівновагу, звану миром, добрі почуття, гарні слова, заклинання важать небагато, і що справжня, відчутна, замашна вага залежить від чогось іншого: від можливосте супротивця (як він досить сильний) вволити чиюсь волю шляхом обміну. З такими істинами, неприступними для людей геть безкорисливих, як-от моя бабуся, маркіз де Норпуа і князь змагалися часто. Послуючи в таких країнах, до війни з якими ми бували за три чйсниці, маркіз де Норпуа, потерпаючи за можливий грізний поворот подій, добре знав, що цей поворот личкується не під словом «мир» і не під словом «війна», а нібито під найпростішим, найстрашнішим чи найбла-гословеннішим, що його дипломат одразу розшифрує і відповість на нього, щоб не уйняти чести Франції, іншим словом, таким самим простим, у якому міністр ворожої держави як стій прочитає: «війна». І навіть, за давнім звичаєм, як-от звичай уперше зводити наречених на виставі у театрі Жімназ, ніби вони побачилися випадково, діалог, під час якого доля продиктує слово «війна» або ж «мир», зазвичай відбувається не в кабінеті міністра, а на лаві в якомусь курґартені, де міністр і маркіз де Норпуа обидва ходили до цілющого джерела випити по шклянці мінеральної води. Ніби з мовчазної угоди вони сходилися в пору процедур і спершу прогулювалися удвох, причому і той і той відали, що ця прогулянка, попри її позірну невинність, така сама трагічна, як наказ про мобілізацію. Отож і в справі приватній, у справі кандидування до Інституту, князь послуговувався тією самою системою індукції, виробленою ним протягом своєї кар’єри, тим самим способом читання крізь символи, нашаровані один на одного.

Певна річ, не лише моя бабуся і ще кілька душ, на неї схожих, не розумілися на такій рахубі. Половина роду людського, чиє ремесло передбачає дотримання розкладу, така сама темна, як моя бабуся, хіба лиш у бабусі ця темнота спричинялася її цілковитою безкорисливістю. Треба спуститися аж до тих, хто живе на держиві, чоловіків чи жінок, і тоді з’ясується, що їхній рушій у найневинніших, як глянути, учинках і словах — інтерес, життєва конечність. Хто з чоловіків не знає: коли жінка, якій він збирається дати гроші, кидає: «Не говорімо про гроші», то на її слова треба зважати, як у музиці зважають на «порожній такт», а як від неї він потім почує: «Ти мене добив, ти мене тільки дурив, мені вже несила», то має зрозуміти цю заяву так: «Інший пропонує їй більше». Але ж до такої мови, мови кокоток, удаються і світські жінки. Ще красномовніші приклади дають нам заяви апашів. Проте світ апашів — світ незнаний маркізові де Норпуа і німецькому князеві; дипломати звикли жити так, як і народ, а народи, попри їхню численність, теж егоїстичні й підступні, їх поскромлювано або силою, або вдовольняючи їхні інтереси і тим самим штовхаючи їх навіть на душогубство, душогубство здебільшого символічне, бо звичайне вагання або відмова братися за зброю може означати загладу для народу. Та оскільки про все це не викладається ні в жовтих, ні в будь-яких інших книгах, то люд воліє пацифізм; якщо він і буває войовничим, то інстинктивно, бо починає дихати лихим духом, а не через те, що поривало державних проводирів, застережених панами де Норпуа.